Оригінал дописуСьогодні мені написала жінка. Каже: чоловіка «зловили», вже в навчальному центрі, терміново потрібні речі — і список. Я спокійно, по-людськи пояснила: я допомагаю бойовим підрозділам. Навчальні центри — не мій напрям. І що, зрештою, вона як дружина може стати для нього опорою: відкрити збір, знайти, купити, закрити ці потреби. І знаєте що? У відповідь — стільки бруду, ніби я їй щось винна. Ніби я щось забрала. Ніби я — причина її страху. Я запитала одне: чому за ці роки війни не підготувались? Чому не подумали, що це може торкнутись кожного? Бо рано чи пізно — доведеться. Бо ті, хто вже там, — не вічні. І тоді прилетіла друга хвиля. Ще гірша. Ще болючіша. І я сижу і думаю… Чому люди такі? Чому так легко ображати незнайомого? Чому біль перетворюється не в дію, а в агресію? Чому одні жінки збирають по гривні, ночами не сплять, витягують своїх чоловіків і їхніх побратимів з того пекла — а інші чекають, що хтось зробить це за них? Це про відповідальність. Про вибір. Про внутрішню силу або її відсутність. І, можливо, справа не в тому, що я чогось не розумію. Можливо, справа в тому, що я не приймаю байдужість, перекладену на чужі плечі. Бо допомога — це не про «мені всі винні». Допомога — це коли ти перший робиш крок за того, кого любиш. А решта — лише шум.