Цікаву тему вам несу))Чому ми шукаємо докази того, що все погано чи буде погано? Це не так песимізм, як нейрохімічна винагорода.Ми несвідомо відчуваємо дивне задоволення, коли знаходимо підтвердження катастрофи:1. Дофамін: Нагорода за виявленого «лева»Для предка було смертельно небезпечно не помітити загрозу. Краще бачити лева, ніж не бачити і знати, що він поруч))Тому сьогодні, коли ви знаходите доказ кризи чи небезпеки, мозок дає сигнал: "Молодець! Ворога виявлено, тепер ми знаємо, звідки чекати удару"2. Серотонін: Кайф від власної правотиКоли ви кажете: "Я ж казав(-ла), що все розвалиться!", ви відчуваєте інтелектуальну перевагу. Визнання власної правоти підвищує ваш статус у власних очах. Тим більше, легше казати "Нічо не вийде", ніж робити щоб вийшло.3. Окситоцин: єднання в бідіНайстрашніше для людини — бути наодинці з проблемою (розкажу про це якось). Спільна загроза — найшвидший соціальний клей. Коли ви обговорюєте з кимось "як усе жахливо", ви відчуваєте причетність до групи. Відчуття "ми в одному човні" дає порцію окситоцину, гормону об'єднання.Цей коктейль гормонів діє як короткочасне знеболювальне.Але коли тільки пік "хімії" минає, ми як наркомани ідемо шукати погані новини, щоб отримати чергову дозу правоти і, як не парадоксально, трошки заспокоїтись.Що з цим робити? Дуже просто. Провокувати викид гормонів від чогось іншого. Досягати цілей. заробляти повагу від дій і якостей. Вчитись комунікувати.Такі от справи, малята))