Спокою не буде через язик, ні живим, ні мертвим.

У Кропивницькому донесла на на матір українського захисника жінка, яка сама втратила доньку на цій війні, через те, що та наважилася на могилі поставити пам'ятник з російським написом.

От мені цікаво, коли хлопці під вогнем бігають та балакають російською, то це нікого не іпе, бо за них же й бігають, і вмирають за них.

І, впевнена, ця "письменниця" не переймалася через нестачу їжі та води в окопах, що ліків немає... Та й за тих, кого з оточення ніхто не виводить, хоча треба б іноді спасати хлопців, а не плювати на їхні долі.... Їй тоді було не до мови, страждання хлопців очі не виїдали, а тут бач — прозріла раптом.

От через таких вельми пихатих, знаючих як усе робити чужими руками, у нас в країні і розбрат пішов такий, що до війни на знищення нації скотилися.

Мені байдуже, якою мовою спілкується людина, аби тільки людиною була, а не надто пильною до чужих справ бундючною гускою!

Жаль за донькою виявився слабкішим за жагу зробити боляче російськомовному, навіть на тому світі. Дурепа!