29 жовтня 2024Окупована Луганщина З мого власного досвіду перебування в окупації, найгірше – це страх, який паралізує. Те, що ти постійно відчуваєш себе в небезпеці, ти переживаєш за своє власне життя, а найстрашніше – це страх за життя своєї дитини і рідних. Я боюся, що мене вб’ють, або ув’язнять, а мою дитину заберуть і відправлять в росію і я її не зможу більше знайти. Страшенно переживаю за життя своїх співробітників, весь час мені здається, що їх вже взяли у полон російські військові і над ними знущаються, або у них немає їжі та ліків. Або ось-ось заберуть, бо не всім вдалося виїхати, не всі й хотіли. А тепер, кажуть, ще й повертаються – ну в нас поки нема, але прямо боюсь уявити, як їм там було, щоб хотіти сюди. Боюся бути зґвалтованою. Далі навіть думати страшно. Боюся, що тих, що наважились, не випустять. Що не вдасться, і їх розстріляють дорогою евакуації як інших. Тих інших, чиї імена я теж боюся назвати. І боюся забути. Але попри цей страх – ми є. І ми – українці. Розумієте??#щоденникиМавок