«Поночі Амарак зафарбовується мороком — густим, як чорна нерозведена фарба; тоді щезає все: фйорд, гори, долини, озера, річка — лишається сама тільки чорнота, небуття, котрим залитий ландшафт, а все інше затихає, лиш де-не-де проглядаються лакуни, що заповнюються абстрактними фігурами, грою світла, хвилями світла, цілим морем світла. Поночі Амарак перетворюється на широченну площину: другий і третій виміри простору зливаються воєдино, земля зливається з небом, і раптом усе стає небом. Ясної ночі зорі мерехтять, як вікна з будинку, що стоїть у далині; непроглядно хмарними днями до темряви приєднується такий густий туман, що здається, буцімто над містом хтось розгорнув біле простирадло — і це розріджує темряву, але раптом робить Амарак помітно дрібнішим, адже накриті білим простирадлом місця раптом перестають існувати — доки не повіє вітер. У ночі, коли визирає місяць, темрява ширшає, і земля видніється низкою айсбергів, що сріблясто мерехтять у пітьмі: якщо спостерігати за ними, можна геть втратити себе в бажанні збагнути ці фігури, простежити їхні контури й форми — найхимерніші які лиш можна собі уявити, неземні. І врешті-решт вас просякне туга, про існування якої ви навіть не знали, поки враз не пригадали її...»~Амарак — містечко у Східній Ґренландії, майже на краю світу. Місце холодне й віддалене, але водночас сповнене дивної краси й тихої радості. Щовесни тут повторюється трагедія: хвиля самогубств проходить містом, не залишаючи осторонь жодну родину.«Анатомія ночі» Анни Кім зосереджується на подіях однієї з таких ночей. Роман стежить за життям одинадцяти мешканців Амарака — їхніми втратами й прив’язаностями, спробами втекти з цього місця і неминучими поверненнями.Переклад з німецької Тетяни НепипенкоКнига вийде друком на початку лютого