Коли ти 3 роки поспіль вкладаєш увесь свій час, усі свої сили, емоції та серце в роботу, ти починаєш звикати до втоми та виснаження.Ти починаєш думати, що це норма, що так буде завжди, що постійна відсутність часу та робота на вихідних - це норма, що усі так живуть, усі ходять на 5 зустрічей в день, безперервно шукають можливості, варіанти, фінанси, кадри, щоб продовжувати роботу.Колесо крутиться і ти повинен бігти. Зупинка - це падіння. Не можна зупинятися, треба бігти,навіть коли вже немає сил. Колись, коли буде вдалий час, коли всі таски будуть закриті, ти зупинишся перевести дихання і світ не впаде, не зруйнується. Колись буде час, коли ти зможеш собі це дозволити.Ви думаєте, ми сперечалися, хто з команди поїде в Єгипет?Ми сперечалися через те, щоб лишитися, бо ще треба зробити це і це, і ще 13672 задачі.Як результат, ти стоїш в аеропорту, дивишся на сотні людей, які снують як мурашки, летять дивитися світ, зустрічатися з коханими, отримувати свої захопливі враження, і розумієш що тут і зараз - ти частинка цього. Неочікувано для самого себе. В пригоду, яку ти сам би собі не дозволив, поки не закриєш свої 1668391 задач.І просто плачеш. Хочеться запамʼятати цю думку.Хочеться бути до себе добрими❤️