Сьогодні на Байковому я ховав подругу дитинства. 32 роки. Всього на рік старша від мене. Її вбила не ракета, не наркотики, не трагічний випадок. Я гадаю, вона загинула від "розриву" з сутністю.Моя життєва філософія передбачає потенційну наявність в кожної людини певного місця в системі координат реальності. Коли ми намагаємося бути "не собою", втілюючи бажане/нав'язане насилу, відбувається травматизація психіки. І кожен долає це випробування дуже по різному. Хтось витримує, загартовується — інші ж ламаються...Є речі, на які ми здатні впливати, а є те, що наперед визначено і неможливо змінити. Якщо жаданий для досягнення образ різко не корелює з єством особистості, це призводить до величезного навантаження та відповідальності. Як наслідок: перевтома, розлади, фобії. Страх визнати перед іншими, та насамперед зізнатися собі, що насправді ти — не той, яким прагнув бути, яким тебе малювала уява, яким тебе хотіли бачити. Що насправді ти вразлива, тендітна та крихка натура, яка може впасти духом під тягарем викликів, що навалюються, як правило, практично одночасно.От і продовжують нещасні, в стрімкому прагненні щастя, тягнути лямку, дедалі сильніше руйнуючи зв'язки з власною природою. Не вважаю, що це невиправний фаталізм і не закликаю смиренно опустити руки та нічого не робити. Ні. Має бути розвиток, але поміркованим, розсудливим, поступовим, відповідно до об'єктивних розумових та фізичних здібностей. Я прагну, аби ми дослухалися до себе справжніх, не виснажували тіло та розум в бездумній гонитві за примарним успіхом, не намагалися щось комусь довести, ведучи себе до краю. Кажіть близьким, коли вам зле і дбайте про своє здоров'я — допоможіть собі, аби мати змогу надавати допомогу оточуючим. Особливо тим, хто її справді потребує.