Де живе тиша?Одна людина не витримувала шуму. Міський гомін, крики, вічне гомоніння — все це било по вухах, заважало думати. Вирішив: «Знайду місце, де зовсім тихо. Там і заспокоюсь».Пішов у село. Але й там — крик півнів, лай собак, мукання, розмови сусідів ввечері. Не те.Подався в ліс. Здавалося, ось вона, тиша. Але ні — шелест листя, пташиний свист, гудіння, тріск гілок, виття вітру. Ліс також дихав звуками.Він бродив, бродив, поки не натрапив на гору з глибокою печерою. «Нарешті!» — зрадів.Забрався в саме серце, сів на камінь, завмер.Тиша. Глуха, повна. Вздохнув було з полегшенням. І тут почув... Стук. Ритмічний, глухий. Тук-тук... А слідом — тихий рівний гул. Придивився. Стук — чіткіший. Гул — настійливіший.І зрозумів — це стукає його серце. Це гуде кров у венах. Звуки його власного тіла.Він встав і вийшов з печери. Зовні гуркотів ліс, співали птахи. І жодні звуки більше його не ранили. Він зрозумів: тікати-то він не від шуму — а від себе. Шукав зовні те, що можна знайти лише всередині.