Він пам’ятав батька лише уривками.Старе фото в сімейному альбомі. Тепла рука на плечі. Голос, який з роками став лише спогадом.Минали роки. Дитинство змінилося юністю, юність — дорослим життям. За цей час було багато запитань, на які ніхто не давав відповідей. Чому так сталося? Чому батько зник? Чи згадує він про нього?І ось одного дня доля подарувала те, у що вже майже не вірилося.Вони стояли один навпроти одного після довгих років розлуки.Син бачив перед собою вже сивого чоловіка. Батько дивився на дорослого чоловіка там, де у своїх спогадах досі бачив маленького хлопчика.Кілька секунд мовчання здавалися вічністю.А потім батько зробив крок назустріч і тихо сказав:— Пробач мені, сину…У цей момент роки образ, нерозказаних слів і втраченого часу ніби обрушилися на них обох.Син обійняв батька так міцно, ніби намагався повернути всі ті роки, яких у них уже ніхто не міг забрати назад.І вони плакали.Не від слабкості.Від того, що життя іноді забирає найдорожче, а потім раптом дає ще один шанс сказати найголовніше.Бо скільки б років не минуло, для батька син завжди залишається його маленьким хлопчиком.А для сина немає слів дорожчих за ті, які він чекав усе життя:— Я пишаюся тобою, сину. Я завжди тебе любив.