24 лютого.Чотири роки повномасштабної…І вже дванадцять — війни, що почалася для нас у 2014-му.Для когось вона прийшла зранку з вибухами по всій країні.А для нас вона почалася тоді — з Криму, з Донбасу, з перших втрат, з перших похоронів під синьо-жовтими прапорами.Вісім років світ називав це “конфліктом”.А ми називали — війною.Бо війна — це коли матері не дочікуються синів.Коли діти ростуть із словом “тривога”.Коли серце стискається від кожного незнайомого номера.Чотири роки тому темрява накрила всю країну.Але вона не змогла накрити нашу гідність.Не змогла зламати нашу єдність.Не змогла відібрати нашу віру.За ці роки ми навчилися триматися одне за одного.Навчилися плакати — і йти далі.Втрачати — і любити ще сильніше.Боятися — і все одно бути сміливими.Ми пам’ятаємо 2014-й.Ми пам’ятаємо 2022-й.Ми пам’ятаємо кожного, хто став світлом у цій темряві.І сьогодні, на четверту річницю повномасштабного вторгнення,ми не лише згадуємо біль.Ми згадуємо силу.Бо війна триває вже дванадцять років.А Україна — стоїть.І стоятиме.До Перемоги.До миру.До життя без сирен.Світла пам’ять полеглим.Вічна шана воїнам.І безмежна любов — нашій Україні. 🇺🇦