Під одним із постів днями зібралось багато відповідей одним словом: «Приймаю».

🌙

Хтось написав просто «приймаю». Хтось «приймаю!». Хтось додав сердечко.

І це красиво. Але дай покажу, що ховається за цим словом.

Сцена. Людина ввечері читає добру думку, киває: так, приймаю. Дозвіл відпочити без вини, право хотіти більше, право обрати себе. Всередині тепло, ніби вже трохи легше. ✨

А зранку дзвонить телефон. Хтось просить дрібницю. І рука сама тягнеться зробити, відкласти своє, знову бути зручним(-ою). Учорашнє «приймаю» кудись зникло.

Ось у чому пастка. «Приймаю» головою це ще не «живу цим» тілом.

Прийняти по-справжньому це не сказати слово. Це наступного разу, коли тіло звично рветься догоджати, зупинитись на секунду і зробити інакше. Хоч раз. Хоч у найменшій дрібниці.

Слово запускає. Але тримає тільки дія.

Тому сьогодні не просто прийми думкою. Обери одну маленьку річ, у якій завтра проживеш це тілом. Не «колись потім», а в конкретній ситуації.

А тепер напиши одним словом: що саме ти сьогодні даєш собі дозвіл прийняти?

🌱