Скільки ти любиш, стільки ти людина.Будучи корінною киянкою, моє коло спілкування поповнювалось з роками все більшою кількістю уродженців найрізноманітніших регіонів України. Щоб опинитися тут, у Києві, у кожного з цих людей був шлях довжиною в пів життя. І слухаючи ці історії, в певний момент зрозуміла для себе, що по-перше, я недостатньо цінувала те, що народилась в столиці, що добре;а по-друге, що в мене інколи відчуття, що я «не маю коріння», що вже не дуже добре. Всі ці люди приносять свої унікальні регіональні слова, колоритні історії, звичаї, розказують про села (бо у кожного обов’язково є своє село де живе рідня). А у мене немає села. Тобто були у бабусь і дідусів тимчасові дачі, але то ж не «село», то «дача», хоч воно і в селах було також. І ділянки їх давно продані. І слів цікавих, київських, в мене ніколи не було. Я як житель центральної України є середнім арифметичним її мешканців - себто щось накшталт літературної мови зі «звичайною» вимовою, без особливостей. Хіба росіянізмів нахапалась з дитинства. А потім я закохалась. І раптом в серці знаходиться місто, тепер наче також твоє. І раптом тобі важить Сіверщина. І раптом тобі важать нові люди. І хата, і ліс тобі вже важать. І слова нові, балсанки усілякі, тобі також важать. І лелеки на стовпах. І це відчуття зʼявляється з кожною дорогою людиною насправді. Бо коли тобі важать якісь люди, то і на їх міста в серці знаходиться трохи місця. Як мені важить Полтава. І Тернопіль. І Сокаль. Тепер мені важить Чернігів.І скільки я люблю, стільки я людина.