* * *
Гаї зняли з високих крон корони,
В садах безлистих сива мла холоне.

Німують краєвиди сиротливі,
І всюди сум і самота щемливі.

Дорогами, що в даль ведуть печальну,
Іде жона — повільна, безпричальна.

Любов — її ім’я. Убого вбрана,
Непризнана, понижена і гнана,

Вона минає села невидющі
І городи́ глухі, в гордині сущі.

Але вона — влада́рка і цариця:
Переливається і золотиться,

Просвічуючи крізь нужденні шати,
Убрання многобарвне і багате;

І, схована під згортками хламиди,
Рука тримає берло стебловиде.

В безкрилості важкій не знають люди,
Що їй покірне немисли́ме чудо:

На скелях душ сади живі зростити
І сни в речах звичайних розбудити.

Любов рабів не хоче. Поклоніння
Свобідних їй торує оцаріння;

Тому, хто сам її верховність прийме,
Вона розкриє радісні обійми.

Але в незна́нні хмурім скніють люди
І прочуття не будить їхні груди.

Тому любов, цариця невладуща,
Минає села і міста мовчущі,

Тому німують доли сиротливі
І всюди сум і самота щемливі,

І гай жалобний зняв свої корони,
І по садах безлунна мла холоне.

Михайло ОРЕСТ