спочатку ти думаєш: не зайобуйте мене зі своїми соціальними правилами, я прекрасно функціоную й без них в бесконечно-вечномпотім приходиш додому, де вранці забув застелити ліжко, а там ясно-прекрасно наригав кіт. прямо на твою подушку.і як би не хотілося моментами сказати тому каравану, за яким лають пси, — друзі, дайте передихну, — нічого й ніхто не зупиняється.зараз той караван по дорозі ще й будує свої саас AI-first продукти для бі ту бі… тому ще більше поспішаєш за тими псами. з волоссям не першої свіжості і непопрасованою футболкою — з вмʼятинами від прищепок. згадуємо в щоденних розмовах за кавою купу трансцендентних термінів. свобода, краса, вічність, сенси..але в той же час так само треба сортувати речі для прання, прибирати за котами, викидати молоко, яке скисло ще до ковіду, і думати чим би добрати клітковини, щоб подарувати собі прекрасний morning poop. не знаю як вам, а друге — ось те, що «живе» мені так само пояснює й підтримує перше.короче, це я, як завжди, до того, що мене дуже приваблює усе людське. усе, що можна відчути без списання 70 євро з карти. усе, що викликає здивування, відразу, усмішку, сміх, сльози. усе, що не можна згенерувати через декілька промптів та гарно описані скіли у клоді. усе, що робить тебе ЛЮДИНОЮ.Ніцше теж какав!і можливо у нього теж колись наригав кіт на подушку! він глянув, сказав впівголоса «та йобаний рот» і пішов дописувати «Так казав Заратустра».you never know. you’ll never know.