Повідомлення telegram каналу - @shaleniy_kit

Бородатий хлопець звичним жестом перекидає через шию ремінь автомата.
- Шолом вдягати?
- Ні друже! Не треба! У тебе файний капелюх. Майже ковбойський! Буде класне фото.
- (Сміється). Дякую!
Промайнуло більше семи місяців з того страшного дня 24 лютого, коли росія наважилась на повномасштабну агресію. У Кремлі прорахували все, крім одного. Те, про що вони не знали і знати не могли. Це сила української нації. Сила духу звичайних хлопців та дівчат.
- Максиме, ти звідки родом?
- З Житомирщини!
- Досвід бойових дій у тебе був?
- Ні. Коли почалось АТО, я в школі вчився. А потім строкова служба.
Я не повірив своїм вухам. Переді мною сидить воїн. Людина, яка з війною на "ти". І якщо він тоді, на початку чотирнадцятого сидів за партою, то…
- Зачекай! А скільки ж тобі років?
- Двадцять один!
- Скіііііільки? - Здивовано питаю хлопця.
- Двадцять один!
- Гм! То напевне твоя тактична борода додає віку!
- Скоріш за все.
- Добре! А як ти опинився у війську?
- Та як усі! Коли почалась війна, одразу з друзями побіг до військомату.
- Не страшно було?
- Не пам’ятаю! Напевне.
- Скажи будь ласка… Ти ж міг і не йти. Жодного бойового досвіду і відповідно жодної військової спеціальності.
- Міг і не йти! - Спокійно відповідає Максим.
- А чого ж тоді пішов? - Питаю, хоча чудово знаю відповідь.
- Як сказати?! (Задумався на мить)
- Та кажи як є. Я зрозумію.
- Вдома родина. Дівчина! Поруч кордон з Білорусією. Якщо залишусь на дивані, то ніколи собі цього не пробачу. А так, коли зброя в руках, є шанс щось змінити. Бути корисним! Просто задовбали ці потвори. Нікому життя немає від них! - Боєць замовк і задивився зброю.
Кілька гучних залпів сколихнули повітря. Хлопець навіть оком не повів. Ніби собака перевернула миску, а не артилерія працює поруч.
- Пам’ятаєш свій першій бій?
- Авже ж! На все життя запам’ятав. Думав що все. Там і залишимось. Росіяни весь день артою та авіацією крили село і нас разом… Але вдалось вийти. Потім ми взяли те село.
- Скажи будь ласка… Той Максим, який був до 24 лютого, і той що зараз, це різні люди?
- (Легенька посмішка на обличчі) Повністю!
- І ти не боішься, що коли повернешся додому після нашої перемоги, ти не впораєштся з тим собою, який зараз живе в тобі? З людиною яка звикла до смерті. Людиною, яка за цей час бачила стільки, що багатьом і за три життя не побачити.
- (Знов задумався)… Я дуже хочу повернутись до мирного життя. Дім! Родина, діти… Хочу знову бути звичайною людиною. (Знов замовк. Таке враження, що добирає слова). А з собою я впораюсь. Нехай той Макс, який був на війні, сидить мовчки всередині і не заважає жити!
Боєць розквітнув юнацькою посмішкою. Ще деякий час спілкуємось. Максим мружиться від жовтневого сонця і розповідає, як брали штурмом село, та про своє ставлення до російських окупантів.
- Ви ж тільки не робить з мене героя, добре?
- (Сміюсь) Навіть не думав. Я ж не Міністр оборони!.. Просто хочу, щоб якомога більше людей дізналося про звичайних хлопців та дівчат. Тих, хто тримає небо над Україною.
#Степова_піхота
#Вірю_в_ЗСУ