Зупинка транспорту о 9:00 на Хрещатику спричинила купу дивних і незрозумілих мені обговорень. Питання штибу «А чому ми памʼятаємо тільки в цю хвилину?», «А чому ми зупиняємося?», «А чому саме година-пік, а не 11 чи 12?» й таке инше. Я не буду пояснювати довго й розумно, за мене це зроблять профільні організації.Я їду в метро о 15:00 і думаю про свої втрати й про ті втрати, які на мене чекають. Я засинаю о 23:00 й згадую, як добре було жити, коли ще всі були живі. Але я одинока в цьому. І всі думки залишаються мені в нутрі, шукають собі зручного місця й потім розʼїдають. Коли я зупиняюся о 9:00, а поруч стає родина, чоловік в автомобілі, жінка із собакою, я бачу, як мій біль множиться й огортається чиєюсь честю й любовʼю. І в цей момент мені ввижається, ніби всі знають імʼя Олега, ніби всі шепотять йому в небо подяку. У цю хвилинну єдність я почуваю, ніби ми всі беремося за краєчок неба й спускаємо його вниз. Аби хлопці й дівчата, яких убила й забрала росія, мали хвилинку земного життя. Водночас. Усі разом. І коли хвилина закінчується, я йду на роботу, але знаю — біль не виїдає мені кістки, бо дівчинка з рудим волоссям тільки що огорнула простір своєю памʼяттю. Хай навіть думала про імʼя, якого я поки не чула.