🔹У фентезі сюжет, в якому діти рятують своїх батьків, не новий, зокрема й з емоційної прірви. Наприклад, в «Артемісі Фаулі» Овена Колфера головний герой розгортає цілу злочинну операцію, яка може спричинити війну між людьми й чарівним народом, не заради грошей чи слави, як ми спершу думаємо. Його мета в іншому — повернути до тями матір, яка впала в депресію після зникнення чоловіка. А чарівний народ володіє такими здібностями.🔹Утім «Книга Еміля» спрямована на старшого читача і занурює нас в усю пітьму (вибачте за каламбур) просто з головою. Я не сумніваюся, що писати цю книгу було терапевтично. А от який ефект вона справляє на читача? Такі речі завжди двосічні: вони або допомагають, або опускають.🔹Для мене це було радше травматично, ніж терапевтично, єдина втіха, що фінал відносно щасливий — і це правильно, бо інакше я б теж сильно кричала. До речі, помітила, що мені легше було співпереживати героям, поки я НЕ читала книжку. Коли ж читала, намагалася від них відсторонитися. Маленьких моментів розрядки тут дуже бракувало як на такий довжелезний текст. Суб'єктивно, у цей момент мого життя мені такий текст взагалі не потрібен був.Цікаво, що в підсумку пережили ви — напишіть у коментарях.