Микола Макаренко

Зобразив схематично (лайк за талант в paint) різницю між здоровими та нездоровими стосунками. Коротко про здорові – задоволеність ними з часом зростає, лінія плавна, просадки невеликі. Емоційні коливання схожі на хвильки спокійного моря. Стосунки в легкості, без необхідності постійно себе переконувати і вмовляти на щось погодитись. Любов, підтримка, довіра. Робота над стосунками полягає в пошуку компромісу хто коли миє посуд і підборі аргументів, чому ви не будете дивитись новий сезон "Холостяка".Нездорові стосунки – щоб отримати короткостроковий пік задоволення, попередньо слід обов'язково зануритись у жолоб страждань. Це вкрай важливий момент для усвідомлення механізму залежності, адже саме залежністю є емоційні гірки, які помилково називають коханням. Уявіть, що ви взуваєте на три розміри менші туфлі і йдете вигулювати свої 20 000 кроків. Очевидно, що повернувшись додому і знявши їх, ви відчуєте запах сирного попкорну задоволення. Задоволення від зупинки страждань. Воно не в плюс, воно з мінуса в нуль, який на контрасті сприймається дуже добре. То хіба логічно носити незручне взуття, щоб кайфувати, його скидаючи? Те саме відбувається в стосунках-емоційних гірках, коли: "Я від тебе йду, але не надто швидко, наздоганяй, а мені це вже набридло, але не настільки, щоб збитись, я тобі зараз через сторіс натякну і ти все зрозумієш, а як не зрозумієш, то будемо опрацьовувати почуття провини, мені потрібен час подумати (пошукати когось краще), давай без кінця з'ясовувати хто правий і жити з відчуттям непотрібності, яке періодично розбавлятиметься вечорами єднання, ну а далі закручуємо спіраль на початок...".Усвідомлення, що ви в залежності, допомагає розірвати порочне коло.Бажаю кожному і кожній знайти своїх і побудувати зелену криву на графіку💹

Вчора після відвідування офісу Джиммі виявив у себе лактозну непереносимість. Виснував він це, опираючись на своїх колег, і тепер розповідає про трендовий недуг при першій нагоді, навіть коли ніякої мови про молоко ніхто не веде. Джиммі дратується, коли у нього уточнюють, що таке лактоза і як вона впливає на його організм та методи діагностики, що були застосовані для винесення діагнозу. Ще на момент популяризації матчі Джиммі зрозумів, що треба бути в тренді і твердо вирішив знайти в екзотичному напої приємні, смачні нотки. Що поганого у тому, аби йти в ногу з модою? Разом з тим, Джиммі вважає, що саме він назвав би пірамідки чорними, якими вони і є. Ми вчора з ним говорили (на кухні) і він пив каву на звичайному молоці, сказав, що в нього лактозна непереносимість у ремісії і зневажливо пирскнув на моє уточнення. Зрештою, Джиммі справді має гідність та власну думку, адже на днях відписався від блогера, який щоранку знімав тіктоки на хвилину мовчання і драпанув до Канади. Джиммі через це засмутився, адже то було його розрадою, маленьким ритуалом, після якого він пив своє американо з молоком, ще до всієї цієї історії з лактозою.

Я навіть не знаю, як правильно подати цей текст, але от вчора ввечері йшов по вулиці і згадав описи холоду Донною Тартт в "Таємній історії":"Пізніше безліч людей питали в мене, чи я усвідомлював, наскільки небезпечно жити в неопалюваному приміщенні у Північному Вермонті під час найхолодніших місяців року...""Десь у підсвідомості я, звичайно ж, пам’ятав почуті раніше історії про алкоголіків, стариганів чи недбалих лижників, котрі замерзали на смерть, та з якоїсь причини здавалося, що мене це має обминути...""Рано-вранці, ще по темному, я прокидався на підлозі, загорнутий у ковдри, — спав я в двох чи трьох светрах, кальсонах, вовняних штанях та пальті, — і в чім був відправлявся в кабінет доктора Роланда. Іти довго, а ще й інколи мене супроводжував при цьому снігопад або дужий, часом страшенно дошкульний вітер.""Такого холоду, як на складі, мені ще ніколи не доводилося знати. І не доведеться в майбутньому. Мабуть, якби мені не забракло здорового глузду, то я би придбав собі електрообігрівач, але заледве чотири місяці минуло відтоді, як я прибув з одного з найтепліших регіонів Америки, тому фактично навіть не відав про існування таких приладів. І на думку не спадало, що, можливо, половина населення Вермонту не мерзне так, як я, щоночі: у них не ломить кістки від морозу, не болять суглоби, їх не ятрить уві сні безжальний холод, з яким приходили марення про крижини в морі, загублені експедиції, прожектори рятувальних літаків, які ширяють над спіненими хвилями Арктики, де ви борсаєтеся на самоті. Коли я прокидався вранці, то все терпло й боліло так, наче хтось мене потовк. Здавалося, це через спання на підлозі. І тільки пізніше я второпав, що справжньою причиною розладу був невблаганний дрож, мої м’язи скорочувалися механічно, ніби по них пропускали електричний струм — цілу ніч, кожну ніч."🥶🥶🥶

У своїй книзі писав про лікування депресії визбируванням городу картоплі. Наче і жарт, але як і в кожному жарті – значна доля правди усе ж там є. Думаю, що справжнє духовне зростання відбувається не в монастирях, ретритах та церемоніях аяуаски – насправді воно ось тут, серед звичного повсякдення. Легко зберігати спокій і бути благісним десь в горах, коли краєвиди, пташки, думаєш про велике. Легко змінюватись, коли в життя приходять неконтрольовані сили у вигляді стимула, чи подарунка долі (зрештою, чим стимул не подарунок?).Інша справа – побачити Будду в колезі, клієнті, родичеві й навчитись чогось у них. Інша справа – сприйняти наявний стан речей, як найперший полігон для духовного зростання. Той самий фільм «Завжди говори так» – гарний приклад виходу зі сценарію, зростання над собою в звичних умовах. Спокій можна тренувати не в сидячій медитації, по суті, медитацією можна зробити все: спокій під капризи дитини, бадьорість духу під час війни, оптимізм та ентузіазм в провалах. Зберігати вдячність, коли інші нарікають. Не шукати собі приклад – ставати ним.Озирнутися довкола й побачити духовне зростання в закручуванні лампочки, яку давно слід було закрутити.

Прочитане в цьому році: 1. Рей Даліо «Принципи». Перша половина книги дуже зайшла. Про раціональність та чесність перед собою, як незмінні інгредієнти успіху. Ми справді без кінця собі брешемо, а ще повсякчас неправильно ставимось до помилок. 2. Стівен Гаєс «Перезавантаж свій мозок». Класна книга для тривожних людей. Побудована на засадах буддизму, а сам автор засновник АСТ терапії. Гарні метафори, багато практик на усвідомленість, в т.ч. медитації, адже логікою тривогу не перемогти. 3. Рік Рубін «Творчий акт. З нічого». Про творчість від топового музичного продюсера. Особливо сподобався початок та концепція Платона про світ ідей. Ми тільки ретранслятори, які підключаються до «джерела». Це правда.4. Едвін Лефевр «Спогади біржового спекулянта». Гарно написана книга про те, що у світі біржових спекуляцій нічого не змінюється сотні років: страх, жадібність та надія є тими причинами, що залишають більшість без грошей. 5. «Сам в океані» – Слава Курилов. Про втечу людини з закритого СРСР (легкі нотки іронії). Чоловік вистрибнув з корабля і три доби гріб до Філіппін у відкритому океані. Багато волі, внутрішньої свободи та авантюризму. 6. Нік Оуен – «Магічні метафори». Зайшло декілька непоганих історій, що дозволяють краще передавати необхідні сенси. Стане корисною психологам, коучам, спікерам тощо. Минулого року прочитав 30 книг, цього – 6. Молоді батьки зрозуміють🤩Найбільше сподобалися Рубін і Курилов. Діліться, що цього року прочитали, що найбільше вразило?

Бізнес-ідея: тур маленькими містами України. Просто уявіть: великий двоповерховий автобус з кондиціонером заїжджає в Бердичів. Туристи схвильовано визирають у вікна. Гід з гарнітурою (навушник+мікрофон) виводить усіх гусачком і на ходу починає розповідати історію міста. На фоні здивовані погляди бердичівців, дехто з них у кравчучці везе молоко на базар. Церкви, драмтеатри, книгарні, місцеві піцерії.Місто не готове до туристів і в цьому його смак. Тобі не намагються нічого продати, тебе там навіть не чекають, краще взагалі не затримуйся. Ти наче в серіалі «Світ Дикого Заходу». Маккофе з пластикового стаканчика і масненький пиріжок з капустою. Бережани, Хмільник, Жовті Води, Пирятин, Ямпіль, Дунаївці, Фастів, хоча ні, краще без Фастова, Коростень, Гадяч, Шостка і так далі. Звісно ж, фінальний пункт, як вишенька на торті, король усіх маленьких міст – Снятин. Туристам показують тутешні музеї, пригощають хот-догами на заправці, показують овець, виводять по 5 чоловік на ратушу. Ввечері бажаючі йдуть на місцеву дискотеку. Закінчується усе великою бійкою, бо їх не прийняли місцеві. 🙌🤤

Зима без снігу і морозу… ви ще колу теплу і без льоду мені запропонуйте. Короче, памʼятаю оці зими на початку двотисячних, коли мороз -28. Доходиш до школи, на віях іній, ніздрі пересохли, однокласники чуть не в двох куртках приперлись. Всіх шикують у спортзалі. З ротів йде пара. Кажуть, що уроків не буде, йдіть додому, а повертайтеся, як буде тепліше ніж -24. Хаха подумайте про це, типу, якщо -23, то вже все..) Звісно ж, ти приходиш додому і кажеш батькам, що до кінця тижня уроки відмінили через холод (відповідно попередньої змови з однокласниками). І чомусь добре памʼятаю, що в той день ми все ж послідовно пішли з братом на басейн. Той був просто закритий, навіть вивіску ніяку на двері не почепили, не те щоб попередити. Зрештою, а на що ми розраховували. Наступного дня ловили зайців, бо хтось сказав, що вони в такий мороз шастають. Ми теж шастали городами сусідів, розкладали зашморги (силка). Прикол, що таки впіймали, але було так шкода, що досвід не повторювали. Ще грали у хокей. Лід був кривий, весь в снігу, з десяти чоловік лише у двох ковзани й жодної клюшки. Наламали патиків і вперед. Це сьогодні хтось може відмовитись від пробіжки, бо немає бігових кросівок. Тоді такої халтури не було. Нічого, ми розраховуємо на краще. Наколядуємо цієї зими файний сніг. Ну а якщо вже край, то завеземо його на фурах з-під Кока-коли.

У моїй школі був урок християнської етики і вів його отець Тарас. Справжній священник: темна ряса, причесане назад гребінцем волосся, гладко виголене лице. Відсутність найменшої щетини робила його молоде обличчя ще молодшим, зовсім підлітковим. Не знаю, скільки йому було, мабуть, десь тридцять чотири, але походив отець на семінариста, якого, для здобуття практики, відправили наставляти підростаючу паству. Високий зріст, худорлявість, неабияка клаповухість – усе це додавало невловної комічності в його образ. Широкі кроки священника роздмухували полу його ряси. На контрасті школярів молодших класів, що бігали коридорами, отець Тарас здавався ще вищим, по біблійному неосяжним, справжнім Голіафом на стороні добра.Він заходив у клас, ставив на стіл товсту чорну папку, поруч з нею біблію, широко посміхався і промовляв до нас “Слава Ісусу Христу”, чув у відповідь “Навіки слава Богу”, а далі, незмінно промовляв: “Давайте помолимось”. Ми поверталися до образу Божого, що висів поміж вікон на стіні й молилися. Пам’ятаю, то була картина Богородиці, тому спершу отець здивувався, чому це у нас немає розп’яття, обіцяв підняти цю тему з класною керівничкою, але на тому якось усе й зам’ялося. Отець Тарас мав глибоко посаджені очі, якими обводив увесь клас, рекламно посміхаючись. Відчувалося, що у змореного аскезою наставителя її створення відбирало чимало сил, але так він уявляв благісність, а тому мусив посміхатися. Наміри отця були справді добрими, по-справжньому щирими, й він з усіх сил старався виправдати покладену на нього місію. Гадаю, молодий священник навіть перебільшував її значення, ретельно готуючи до кожного уроку матеріал для обговорення. Спершу отець зачитував уривок з Біблії, а далі пропонував нам у форматі дискусії його обговорити. Ще він додавав, що відкритий до будь-яких запитань. Однак, їх було небагато – однокласники ліниво поглядували в телефони під партами, очікуючи кінця уроку, але шуміти ніхто собі не дозволяв – у повітрі, над нашими головами, наче Домоклів меч, висіла загроза гріхопадіння за будь-які проступки на уроці християнської етики. Чи то з цікавості, чи то шкодуючи отця, вже й не пригадаю, але багато запитань йому ставив я.«Чому діти народжуються інвалідами, вони ж не встигли згрішити? Чому у світі стільки зла? Звідки ми знаємо, що після смерті? Чи справді воскрес Ісус?»Уроки християнської етики буквально перетворювалися на подкаст, в якому я ставив запитання, а отець радо на них відповідав. Зараз не пригадаю нормально жодної відповіді, але пам’ять підкидує щось про те, що уламки Ноєвого ковчега знайдено десь у шматку айсберга, а вже те, що є в раю – то аби описати ті чудеса, немає потрібних слів. Бачиш, а сказати нічого не можеш. Рекламна посмішка була тим ширшою, чим складнішим було запитання. Не усі його відповіді мене задовольняли, відчувався якийсь незаповнений простір, легке недопрацювання. Мій однокласник Віталік також це помітив й після чергового уроку християнської сказав мені, що: “Цей ксьонз ніхєра не шарить, тобі треба з моїм батьою переговорити, той тебе по всім фронтам нагрузить”. Так, тато Віталіка теж був священником. Західна Україно – я тебе люблю. Та мені подобався отець Тарас, було в ньому щось особливе, якась місія, хрест, що його він ніс. Навчати дітей Слову Божому, віддаватися цьому, сіяти зерна віри в молоде необроблене поле. Викорінювати сумніви, шукати Бога, відкривати його іншим, підтримувати пряму лінію з трансцендентним.Можете бути упевнені, що десь далеко в маленькому Снятині, живе хороша людина – отець Тарас і, вже безсумнівно, молиться за кожного з нас.

Початок 2023 року провів у рідненькому Снятині. Тоді відчутно дошкуляли відключення світла, а в батьківському домі, на відміну від Києва, ловив мобільний інтернет. Бонусом до цього, звісно ж, був холодильник, завжди заповнений їжею.Працював у той час з блогерами на останній роботі в наймі, проводив аналітику Ютуб каналів, шукав шляхи збільшення доходу від реклами і всяке таке. Короче кажучи, клацав у компуктері. Мені подобалося працювати вдома. Кімната в якій зростав, не зважаючи на косметичні зміни – заземляла. Там було затишно і спокійно. Мама обставила усі підвіконня (і не тільки) безліччю вазонів з квітами. Снятинське сонце крізь листя алое та колючки кактусів, лягало на мої зосереджені роботою щоки. Січень тоді був теплим – днями температура сягала до десяти градусів вище нуля. Снігу на вулицях зовсім не було, де-не-де підсихали калюжі, які вночі бралися тонкою кіркою льоду.Настільки сприятливі погодні умови спонукали витягнути з гаража велосипед, помити його й підкачати колеса. Вже і не пригадаю чому, але вирішив тоді, що кращого часу для початку моржування не буде (ідеального для цього моменту справді не існує!). Взяв плавки з рушником і поїхав на Прут. Здивовані погляди випадкових людей на прогулянці, кам’яний берег річки. Пірнаєш у воду і голову ніби стискає сталевими лещатами. Удар холоду вибиває з голови усі проблеми. Робочі зустрічі, непорозуміння, політична ситуація – усе втрачає свою вагу. Вибігаєш назад на берег, чи радше вистрибуєш, наче собака, обтряхуєш з себе воду, але витиратися не поспішаєш. Десятиградусне повітря, після занурення в крижану воду, здається теплим. По м’язам пробігають розряди. Тіло потихеньку нагрівається, у голову повертаються думки. Тепер вони повільніші, більш структуровані, розмірені. Дякуєш сонечку. Потихеньку одягаєшся.Окремий вид задоволення - дорога з річки додому. Крутиш собі педалі, їдеш накатаом, роздивляєшся снятинські паркани. Так – робочий день, так – в слак вже хтось пише, але, дорогі колеги, я тут дзен взагалі-то впіймав, розраховую на ваше розуміння.Апетит нагадує, що саме час обідати. Наче монах, що медитує перед кожним прийомом їжі, спершу йду давати їсти курам. Теж свого роду ритуал, жест смирення. Обідаю жирною домашньою їжею: смажена картопля, котлети, кетчуп. Звісно ж, до всього квашена капуста з цибулею і журавлиною, мариновані огірочки. Після трапези – кава. Я вже випив одну зранку і маю стійке правило не пити більше горнятка кави на день, але у Снятині діють інші закони. Я проти них безсилий. Поки готується кава, відкриваю ящик кухонної шафи, де у батьків солодощі. Це треба бачити: вафлі, цукерки, трубочки, пряники, шоколадки, печиво. Я реально не розумію, як вони з цим пораються і чи вивозять все самотужки. Допомагаю їм, хоч і не великий любитель солодощів, але, як зазначено вище – у Снятині все інакше.Беру маленьке горнятко кави, до нього дві цукерки і вафельку з кокосовим смаком. Повертаюся до себе в кімнату й сідаю на підлогу. Перший ковток. Заплющую очі. Гірка кава розбавляється солодкою цукеркою з горіхом усередині. Другий ковток.Солодке розкривається завдяки гіркоті.Жити добре. 10.01.23

Вітя приходив на басейн з пакетом. Не з рюкзаком через плече, як було модно ще до 2005-го, не зі спортивним рюкзаком-торбинкою на тоненьких мотузочках, навіть не з класичним шкільним портфелем. То був звичайний поліетиленовий пакет. Середніх розмірів, білий, пом’ятий багаторазовим використанням. Малюнок на пакеті теж затертий, але думається то був логотип прального порошку, або ж передвиборчої кампанії Віктора Федоровича. В пакеті рушник, плавки, окуляри для плавання. Чому пакет, а не рюкзак на мотузочках? Складно сказати. Справа точно не у грошах, чи радше, їх відсутності. Тут щось інше. Якийсь протест, або ж тотальне прийняття. Не знаю, але згадую це і стає якось водночас радісно (пакет!) та сумно (невже його батькам все одно?). Вітя був на позитиві, хоча й не рідко - напускному. Він не звертав уваги на те, що мало не єдиний ходить з пакетом. Навпаки - повсякчас застосовував його, як знаряддя для лупцювання по спині когось з команди плавців. Він гамселив хлопців пакетом по плечах, а потім відбігав регочучи. Відсутність рюкзака Вітя компенсував акуратністю: плавки загортав у рушник, окуляри бережно лежали в чохлі. Навіть сам пакет був якимось розрівняним, наче випрасуваним, хоча й не можливо було приховати його пом’ятості повністю. Я вбачав у цьому дивне поєднання, адже Вітя виборював соціальний статус часто завдяки нахабності й терору менших - пакет же був наче діра в броні його юнацької сили, простір для піджартовувань й знецінювання.Вітя, Віктор, Віктор батькович, Віктор пакетович. Приклад для наслідування, чи моветон? Для занять спортом вам не потрібна сумка new balance за 140 доларів. Пам’ятайте про Вітю, який крізь зимову заметіль носив плавки з рушником у старенькому затертому пакеті.