Колись телефони сиділи на проводі дома, потім зʼявилися бездротові мобільні і на уявний провід сіли вже ми. Уявіть, вийти з хати без смартфону. Зараз це вже навіть якось тривожно, а буквально двадцять років тому – нормальність. Друзям стукали в двері, або гучно кричали біля воріт: «Дениииис!». Виходила мама Дениса та інформувала про його приблизне місцезнаходження біля потоку.Пригадую, ми коли були з братом малі, то мама інколи відправляла нас на зустріч татові, який повертався з базару, щоб допомогти нести продукти. Гарне діло, але телефонів немає, тому виходити доводилось заздалегідь. Дуже заздалегідь. Ми доходили до «рибного» – будівля під самим містом, де колись продавали рибу і чекали. Було доволі нудно, але ми щось вигадували, типу: рахували пролітаючі автомобілі, каталися на гнучких гілках верби, щось планували. Жодної перевірки соціалок, нуль сповіщень, ніяких новин. Неможливе занурення в буття. Глибинний рівень артхаусу. Щасливий дитячий спогад. Оце дописав і тепер думаю, що може мама відправляла нас більше для того, щоб ми поменше дома товклись🤔