Те, що колись буде повномасштабна війна з ерефією з вірогідністю в 99% — розуміли всі хто в темі, ще з березня 2014-го року. Це був секрет Полішинеля для військових та добровольців, може не такий очевидний для цивільних. Проте особисто я ніколи не вірив в тривалість повномасштабної війни навіть в рік. Очевидно, що війна мала початись через накал військово-політичних пристрастей між обома країнами, після чого російська агресія масштабується і перейде в наступ або з ТОТ АТО/ООС, або вздовж всього кордону як відбулось в 2022-му. Тоді я вважав, що задача армії — зупинити ворога, зробити його подальше просування неможливим, паралельно вмикається дипломатія, яка призводить до мирного договору, що матиме політичні наслідки для обох держав-учасниць військового конфлікту. Задача влади — мобілізувати економіку та населення, організувати поповнення для ЗСУ, пошук інвестицій з-за кордону серед союзників до моменту досягнення домовленостей з ворогом, які зазвичай мають бути десь посередині. Проте багато хто в Україні і в світі зокрема вирішив, що 2022 рік — це рік їх розквіту та путьовка в жізнь. Гроші тирять на закупівлях, на мобілізації заробляють (при чому, ухилянти заробляють разом з ТЦК, це тільки по телемарафону вони антагоністичні сторони, що ведуть боротьбу одне з одним), міндічі багатіють, московити задню не дають попри балачки мерців, стармерів та макронів, а в програші залишаються лише прості українці — вони гинуть на фронті, ночують пʼятий рік по підвалах, згорають заживо в своїх оселях, замерзають в квартирах в столиці, їх бʼють посеред вулиці навіть коли у них все ок з документами, їм кажуть «примусово евакуйовуватись» в безодню, створюють економічні умови для еміграції в країни ЄС. Ця війна має закінчитись негайно.