Трохи моїх власних думок💭Коли ми приїхали в Україну разом з Ентоні, перше, про що я подумав, — це наш меморіал полеглим воїнам на Майдані Незалежності. Я знав, що повинен привести його туди, бо це ціна нашої свободи.Звичайно, мені хотілося показати йому й іншу Україну теж. Наші красиві міста, традиції, культуру, гостинність. Але є речі важливіші. Саме вони формують нас як націю.Коли ми прийшли до меморіалу, спочатку я нічого не пояснював. Ми якийсь час мовчали. Слова були зайвими. Кожен, хто був там хоч раз, знає, яка там атмосфера. Ти не можеш бути просто перехожим — ти стаєш частиною цього місця і цього моменту. Ти водночас відчуваєш велику гордість і великий біль. Від цих почуттів там неможливо сховатися.І тоді я розповів йому про наших хлопців і дівчат, які віддали життя за Україну. Про їхні сім’ї і близьких, які втратили найрідніших людей.Для мене було важливо, щоб Ентоні побачив це не в новинах і не на екранах, а на власні очі. Бо тільки так можна по-справжньому відчути, що переживає наша країна.Світ має відчувати Україну серцем. Нашу силу, нашу гордість, наш біль.