Офіційний наратив vs національні версії

Російська держава трактує свою експансію як цивілізаційну місію: для степових народів — «звільнення від монгольського іга», для сибірських — «мирна колонізація відсталих племен», для кавказьких — «захист від зовнішніх загроз» та “внутрішньої анархії”. Усі ці процеси нібито були добровільними або взаємовигідними, а втрата власної державності — це «позитивна подія», долучення до «вищої цивілізації».
Національні версії оцінюють те саме інакше: завоювання, зрада союзницьких угод, втрата суверенітету, століття русифікації та репресій. Навіть коли опір був придушений давно, залишається «історична образа» — відчуття, що Москва століттями ігнорувала й принижувала їхню ідентичність.
Чим глибше в минуле йде державна традиція народу, тим гостріше це протиріччя. У регіонах, приєднаних в другій половині XVI столітті (Поволжя) чи наприкінці ХVIII-середині ХІХ (Північний Кавказ), пам’ять про власні корені державнності зберігається чіткіше, ніж у фінно-угорських народів європейської частини РФ, де асиміляція триває століттями.