— Дядьки, я щиро бажаю, щоб ніхто з вас не дізнався на власному досвіді, що таке "Режим бога".*Погляд нашого ротного медика, який викладав нам тактичну медицину різко змінився. Стало зрозуміло, що це щось дуже недобре, а, головне, йому доводилося з цим стикатися.— "Режим Бога", панове — це, умовно, коли у вас є два 300, а врятувати, з тих чи інших причин, ви можете тільки одного. І вам доводиться вибирати, хто з них буде жити, а хто загине або залишиться там, на полі бою. Ну ви розумієте: війна, різне буває, звичайно, треба намагатися врятувати обох, але буває і таке, що квиток на життя можна подарувати тільки одному. Чи могли ми тоді, 21-25 річні юнаки, повірити, що опинимося у схожій ситуації, але в десятки разів страшнішій? Чи могли ми повірити в те, що ми будемо в оточені, з повним погребом 300-тих, і нам дійсно доводилось приймати рішення, кого забрати, щоб відійти. Особливо, коли до нас не можливо було підійти технікою. Зв'язок відсутній, бо єдина людина з радейкой потрапила в полон, а вийти можна було тільки вночі, поповзом. Ось лежать 10 людей, усі поранені, нас залишилось четверо. І ми вимушені думати, кого забирати, бо вибір був серед найближчих друзів. З кожним ми їли з однієї тарілки, з кожним билися пліч о пліч. І от ситуація вийшла з під контролю. Винести двох важких? Чи, може, чотирьох середніх? У цього мозок видно, але він дихає — чи можна його переносити? У цього пробита легеня, у того перебиті ноги. І кожного хочеться забрати, але у нас є тільки один шанс на вихід. Ми не зможемо повернутися за іншими. Можливо, взяти тяжких, а середні хай повзуть самі, ми допоможемо? Ось у цього перебиті ноги — капнемо налбуфіну й хай повзе, але що буде з ногами після декількох кілометрів повзання? Вибір був страшенний. Ми розуміли, що треба відходити, розуміли, що буде складно забрати всіх. Усі хотіли жити, у кожного були сім'ї. Кожен був забов'язаний вибратися звідти. У той момент ми ненавиділи весь світ за те, що на наші плечі ліг такий жорстокий та страшний вибір. У нас не вистачило сміливості збрехати, не вистачило сміливості когось кинути. Просто почали вночі витягувати всіх, кого тільки можна: спочатку важкого, до умовної сейвзони. З важким повзли ті, хто міг рухати хоч би якимись кінцівками. Четверо несуть, один трьохсотий в руку прикриває, і так — перебіжками. Винести з підвалу та завести за село — це був лише малий відсоток шляху. Попереду нас чекало величезне пусте поле. З правого флангу на нас дивився підорський ДОТ з Утесом, зліва — невідомо що, можливо, свої, але свої могли так само захуярити. Під час цієї спроби врятувати всіх, ми втратили трьох поранених — тяжкі просто не вивезли евакуацію. Разом з ними втратили й одного здорового: під час останньої евакуації його зачепило шальним уламком в голову. Можливо, якби ми витягли середніх, і не звертали уваги на важких, то він би залишився живим. Але, думаю, навіщо тоді жити, якщо все життя доведеться переварювати цю подію, і як, увімкнувши "Режим Бога", ти кинув своїх друзів гинути? Краще самому загинути, ніж усе життя себе картати за те, що комусь не допоміг, не витягнув, не спробував. Війна страшна. Підписуйся|Розвідка Ноєм