Мова — як ріка, що тече крізь віки... У ній — пахощі степу, шелест колосся, курликання журавлів і колискова матерів. Вона — і ніжність дощу на стиглому житі, і криця у слові, що стоїть, мов оберіг. Багата, як земля після грози, глибока, як Дніпро у повінь, багатогранна, як душа народу. Але не завжди їй співали пісень…. Її заганяли у тіні, палили книжки, ламали голоси. Її змушували мовчати — а вона шепотіла обітниці у схронах, звучала в молитвах, у вишитих рушниках, у дитячих іменах. І навіть тоді, коли здавалося — тиша, вона жила — в серцях, що не скорилися. Ті, хто зберігав її, мов свічі,які не дали змеркнути світлу слова - вчителі, поети, матері, кобзарі — всі, хто ніс крізь темряву оте святе і рідне! Сьогодні мова звучить по-різному — іноді твердо, іноді з акцентом, але завжди — з любов’ю. Мова — це не межа, а корінь, це частина нашої пам’яті, нашої ідентичності, того, за що сьогодні стоять і гинуть найкращі. І навіть там, де полон і морок, де за українське слово каtують і знущаюtься — воно звучить, бо його не вбити.Бо мова — це дух, а дух безсмертний!Шануйся, Народе, бо ми — того варті!💛💙