"Міжнародний день жертв насильницьких зникнень, що відзначається щороку 30 серпня, покликаний привернути увагу до долі осіб, ув’язнених у місцях і з умовами, невідомими їхнім родичам та/або законним представникам».    За цим сухим визначенням — реальність, що ранить, мов уламки скла.    Це біль рідних, які щодня прокидаються з одним запитанням: де їхня дитина, чоловік, сестра чи мати? Це безкінечне очікування бодай звістки, телефонного дзвінка, короткого листа. Це тиша, що стає нестерпним випробуванням, це нескінченні думки...    В Україні насильницькі зникнення — трагічна реальність війни. Тисячі людей потрапляють у полон на полі бою, викрадені з власних домівок, на блокпостах, на вулицях. Вони позбавлені права на зв’язок із близькими, тримаються в нелюдських умовах, піддаються тортурам, вмирають в невідомості.    Кожен із них —  людина, а не статистика, кожен має родину, яка чекає і вірить!   Ми маємо говорити про це вголос - про відновлення справедливісті, про вимогу повернути людей додому, про припинення цього беззаконня, про пам’ять і відповідальність, які не дозволяють нам мовчати!