Нещодавно в мене був мелтдаун. Думаю такого перенавантаження на мій мозок, як за останні два місяці, не було давно. Інтелектуальне перенавантаження призвело до зриву. Не на роботі, не в дома. А там, де я зазвичай отримую задоволення від того, що роблю. Гальмівний контроль вимикнувся і ніякі «слова підтримки» оточуючих? типу «Аня, ти ж себе так ніколи не ведеш! Так не можна» - не допомагали. Я погано пам’ятаю взагалі - що відбувалося і коли саме я втратила самоконтроль. Але вдома намагалася скласти до купи події, і проаналізувати - яка система дала збій. Знаю, що кричала. Бо люди тупили. Тупили і смикали мене з мілких, не важливих питань. І це коли треба було сконцентруватися на одній задачі. Мене підганяли, хоча я прекрасно контролюю час і важко переношу зсув часових рамок запланованих подій. Ось і перша проблема - ніхто не зрозуміє РДУГ (і не намагається зрозуміти). І чому людину, зазвичай багатозадачну - «поплавило» (саме це і є значенням слова мелтдаун). Всі мене вважають супер-людиною, яка знає ну дуже багато про людську психіку, і - увага - це дає мені якісь переваги у самоконтролі! Точно??? Я ж супергерой!

🦸‍♂️ Друга проблема - оточуючі замість допомоги - погіршували ситуацію. Третя проблема - за купу років взаємодії, люди які мене знають, списали це все на втому і адекватно відреагували. А ось інші зробили про мене загальні висновки з однієї невдалої ситуації. І ось тепер підсумую - я доросла. Я відповідаю за своє життя, свої емоції, свої відчуття. Я можу встати і вийти. А дитина - ні. І якщо навколо «спеціалісти» які називають себе поведінковими, а допомогти дитині і зрозуміти її потреби - не можуть, буде біда. І закріплена протестна поведінка. Якщо пропустили мій рілс про мелтдаун, нижче 👇 посилання.#виконавчадисфункція