Вчора повернулась до "надкушеної" раніше "Ґанбаре!" — книжки репортерки Катажини Боні про Японію. Тільки не про ту Японію, що сакура-Фудзі-живе у майбутньому. А ту, де люди століттями живуть під загрозою постійних землетрусів і цунамі. І втрачають.Тут різні досвіди, рефлексії і реалії життя. Життя з небезпекою поряд, де знання японця — що робити, що мати, куди йти — часом дуже нагадують наші. І життя з втратами...Сторінка, що я лишила вище, якраз про це. І про шаманок, шептух, медіумок — ітако — до яких звертаються люди, поговорити зі своїми померлими. І різні питання чи слова — чи боляче, пробач, хотіла попрощатися. З часом, пише авторка, питання змінюються — де побудувати новий дім, може краще піти з роботи, і...— Як мені померти, щоб бути там, де ти? Треба втопитися в морі?...Пані Мацуда відкладає чотки, дивиться чоловікові прямо в очі:— Якщо ти помреш, хто доглядатиме могилу твоєї коханої? Ти маєш жити для неї.*розумію, такі дописи можуть бути тригером — дайте знати. Мені б не хотілося переходити межі. Але, можливо, як мені, часом комусь це може бути на краплю помічним.