Мій стан в приблизно один і той самий період вже третій рік поспіль:Слів не вистачає. Слів так багато. Слів не знаю, неможливо дібрати.Спочатку був щоденник Надії Сухорукової — "Маріуполь. Надія" — книга, після якої я довго мовчки дивилась в стіну, намагаючись осягнути прочитане. За рік був фільм — Мстислав Чернов отримав премію BAFTA за "20 днів у Маріуполі". Я подивилась стрічку не рухаючись, а потім довго дивилась в стіну. І ось, сьогодні."Камінь, папір, ножиці" — стрічка, що заснована на реальних подіях повномасштабного вторгнення — так само отримала премію. Я сіла дивитись, з 4 хвилини 17 секунд — вже крізь стіну своїх же сліз, а потім знову в свою стіну...Мені би так хотілося, щоби такі фільми і книжки були вигадками — але, на жаль. Мені би так хотілося, щоби журналісти писали якісь буденні новини, а не щоденники блокади, режисери — знімали художнє кіно за своїми задумами, а не фіксували злочини нелюдів, а актори грали ролі, а не такі долі, щоби доль таких не було. Але. Мені би так хотілося, щоби українці і українки могли демонструвати світові інше — у нас такі талановиті люди. Але. Реальність інша. Так давно інша.Світ має читати, чути і бачити. Ми — продовжувати робити своє. Світ має не забувати. Ми — нагадувати. Світ має. Ми теж.Подивіться цю стрічку, доки вона доступна, з надзвичайно сильною роботою Олександра Рудинського — вона про наше, спільне. Потім, можливо, ви дивитиметесь в стіну. Після цього, перевірено, повернетесь в свою лють. Продовжувати робити все від себе залежне.Бо росія досі існує.