Якось колючи дрова, я чуть не зніс собі голову, але то інша історія. Я просто памʼятаю, що головне зробити тріщину. Далі просто в неї бити. Інколи можна спробувати бити в ту ж тріщину, але через удар обухом. Просто бити. І поліно обовʼязково розвалиться на дві чи більше частин. І це станеться достатньо раптово. Очікувано, але раптово. У сокири задача знайти/зробити тріщину. У поліна задача не дати тріщину.Я свою філософію закінчив, повернусь до своєї маленької історії. Колов дрова, тут попався великий коубок (як говорю – так пишу) і міцний зараза. Я вдарив сокирою, і сокира забилася. Я просто не міг її витягнути, як не старався. Потім згадав, що бачив як (вже покійний) Пані-Пані (кличка підопічного місцевого психоневрологічного інтернату, мій друг і помічник нашої родини) перевертав в повітрі над собою сокиру разом з коубком і бив обухом. Поліна в цей момент просто вистрілювали в обидві сторони. Зрозумів, що можна спробувати повторити цей прикол. Описувати можна в деталях і довго, але рішення було прийнято миттєво і ситуація пройшла так само блискавично. До речі, про блискавки, я памʼятаю, що бачив їх перед очима, чи то, прямо в очах. Нагадую, все відбувається миттєво і екстра-динамічно: піднімаю сокирою важке поліно над собою (сокира забита в нього), майстерно починаю перекручувати в руках, аби сокира впала на обух (хто не знає, то з однієї сторони сокири лезо, а з іншої тупа, як я в цей момент, частина – обух), за інерцією руки ведуть всю конструкцію вгору, руки достатньо слабкі, тому перебороти гравітацію в парі з інерцією не дуже могли, коубок з усієї дурі пиз*ує (тут доречне саме це слово!) мене у вухо, я продовжую рух руками вниз, коубок розбивається об мою голову на дві частини!!! Я з тріумфальним дзвоном в голові від потужного удару усвідомлюю, що план вдався, але не так як я хотів (бажання треба артикулювати чітко!), продовжую рух руками донизу, з сокири злітає лезо і забивається мені в ногу якраз на підйомі стопи, прямо між сухожиллями (шрам в мене досі є). За цим всім, випадково проходячи повз, спостерігає тато (можу тільки уявити що він про мене подумав в цей момент). Я кидаю руківʼя і дико починаю... ржати. Я страшенно сміявся з того, як це виглядало і який я, все таки, обух. Тупий. Ну і не плакати ж при татові, і не плакати, аби мама не дізналася, що я плакав, я ніколи не плакав коли себе калічив, бо я не хотів, аби батьки переживали.Ну, і егоїстично, важливо було запамʼятати до цих днів саме те, що я ніколи не плакав в таких історіях, яких в мене було десятки. Я, якраз з тих, як кажуть "кожен дорослий чоловік – це маленький хлопчик, що чисто випадково вижив". І то не про Гаррі Поттера, якого ночами читав мій брат.