Я не боюся ножа у спину —
він хоч гострий, та видимий, відчутний.
Я боюся йти за людиною крізь темряву,
вірити, що вона — моє світло,
а потім дізнатися: світло було тінню,
що лише гралося з моїм серцем.

Я не боюся слів, що різали брудом,
бо їх можна змити,
але страшно, коли слова звучать як правда,
а всередині вони — яд,
який тихо капає у кров.

Я навіть ворогу не побажаю
того розриву грудей,
коли твоє власне сонце
стає холодною зіркою чужого неба,
коли ти дивишся на обличчя
і шукаєш там любов,
а знаходиш — лише байдужість,
акуратно заховану за усмішкою.

Зрада не болить різко —
вона тягне повільно,
мовби хтось витягає душу
по шматках із грудей.
Болить не те, що зрадили,
а те, що ти вірив.
Що ти віддав усю себе
людині, яка тихо обнуляла твоє “завтра”.

Я боюся не удару —
а того, що житиму у темряві,
сліпо йтиму за чужими кроками,
а потім раптово впаду
в прірву, вириту тими ж руками,
які я цілувала в довірі.

І тоді я зрозумію:
зраджують не тоді, коли йдуть,
а тоді, коли залишаються поруч,
але вже без тебе,
коли їхні очі — це вікна в чужий світ,
де для тебе давно немає місця.

Я не боюся зрад.
Я боюся осліпнути від любові
настільки, що не побачу,
як моє власне світло
стає чужою тінню.