Ща буде вайб 2015 года. Було це в 7 класі. Стандартний шкільний день, я щось стояла біля стінки в коридорі, нікого не чіпала, просто чекала на дзвінок. І тут — БАХ. Якесь тіло врізається в мене з розгону, і я лечу в протилежну стінку.Старшокласник біг (кажуть, бо запізнювався), не гальмував, просто вписався в мене, як маршрутка в яму. Результат: тріщина в нозі, швидка, мама в істериці, я — у гіпсі і з бажанням не ходити більше в ту школу НІКОЛИ.Минуло кілька років. Я виросла, поїхала вчитись до Львова (з ногою все ок, не переживайте), повернулась назад у Житомир — така вся з амбіціями, досвідом, і любов’ю до кави без молока.І тут знайомлюсь з чуваком. Смішний, іронічний, добре готує, слухає Arctic Monkeys, не голосує за дебілів. Все класно. Через рік — одруження, бо ну реально нормальний. Таке не часто трапляється.І от одного вечора, сидимо, згадуємо шкільні часи. І він такий:Блін, а пам’ятаєш, був в 10 класі випадок — я когось збив в коридорі, як біг... Мене тоді ще зі школи чуть не поперли😂Я: СТОП. Я це була.Він: шо?Я: Це була я. в гіпсі. Він: Баляяяяха муха....Так от, тепер я живу з людиною, яка мені колись зробила тріщину в нозі. Зате тепер якщо він щось не так зробить — я можу спокійно сказати:"Ти мені взагалі-то вже калічив життя, не починай знову."