У Вашингтоні я випадково зустріла військового, якому рік тому привезла комп'ютер для незрячих у київську лікарню. За цей рік він пережив 40 операцій — і мріє грати у футбол.Рік тому я приїхала до Києва до хлопця, якому війна забрала зір. Його звуть Максим.Я привезла йому комп'ютер зі спеціальними програмами для незрячих — щоб він міг хоч якось рухатися далі. Тоді він лежав після чергової операції і буквально боровся за життя. Днями ми зустрілися у Вашингтоні під час мого відрядження. З тим самим Максом!Його мама Наталя побачила в інстаграмі, що я тут, і написала. Випадковість, від якої перехоплює подих.Я сиділа навпроти Макса і не могла стримати емоцій. 40 операцій. Сорок. І попереду ще! Його чекає пересадка пальця з ноги на руку. Це не метафора, це його реальність.А він говорив не про біль. Він говорив про плани. Про те, що буде робити, коли повернеться додому. Про футбол.Оце і є українські військові. Поки ми сперечаємося про політику вони буквально збирають себе по частинах. І паралельно з цим місяцями чекають відповіді від системи, яка мала б захищати тих, хто захищає нас.Це неприпустимо.Я особисто займуся документами Максима. Але таких як Макс - тисячі. І жоден з них не повинен воювати ще й з бюрократією після того, як уже відвоював своє на фронті. Це наша робота - зробити так, щоб система працювала на них, а не проти них.А Максу я вірю. Його мрія зіграти у футбол - здійсниться. Я в це вірю так, як вірила рік тому, що він впорається. І він впорався.Тримайся, друже. Ми поряд.