Всі знають про те, що Бог спасає людину. Він - Спаситель.

А чи знаєте ви історії, коли люди спасають Бога?

О, їх немало. Це всі ті тяжкі і до краю болючі історії, на які у людей немає відповіді. На які люди починають вигадувати, ніби все до добра, як би не було. Якщо не прям зараз до добра, то може колись потім. А може Бог так нас чомусь вчить, ми просто ще не зрозуміли. Врешті - на все воля Божа!

Людям страшно. Нам просто страшно зустрітись із безпорадністю. А ще страшніше, що ми насправді не знаємо, де в цих історіях Бог. І ми ховаємось у якісь складні пояснення, у які й самі не дуже віримо.

Я думаю, що не все тут на добро. Мені здається, що тут бувають відверто руйнівні, дуже несправедливі, болючі, як смертельні рани, історії. На яких не може бути волі Божої. В яких вже немає, не може бути якоїсь педагогіки, в яких є хіба що лише зло і страждання.

Сьогодні в храмі читали історію (таку сьогодні  знайому багатьом матерям) про наїнську вдову, яка хоронила свого єдиного сина. І це одна із таких от історій. І зверніть увагу, що Христос не каже їй щось ніби - та чого ти, все буде добре, то теж на добро, ти просто не розумієш, воля Божа, а життя продовжується... Він не вимагає від неї віри, не докоряє за маловірство, Він... співчуває. Жаліє її, проявляє милість.

Чи треба нам спасати Бога із таких ситуацій отим дешевим позитивізмом? Ні, не треба. Достатньо лише знати, що Він у милості, у милосерді, у співчутті, і спробувати теж бути на таке здатним. Може навіть мовчки, бо очевидно, що слова не завжди доречні.

Про болюче 🤍

#думидуховні