"Думала, що вічна, а ні, трішки не так!" - і сміється.На днях зустрів людину, яка нагадала про цінність очевидного.На перший погляд нічого незвичайного. Знайома знайомих, жінка середнього віку, доєдналася до нашої компанії і розмови просто і безпосередньо. Вона розповіла, як зранку приїхала в Київ, вона родом звідси, уже встигла обходити різні визначні місця, пофотографувалася, потім добралася до нас, але ще має сьогодні зустрічі. Розповідала все весело, сміючись."Жива людина!" - подумалось зразу.Вона розповідала, на які ходить ще курси, що вивчає, чим займається, які має інтереси. За цією життєвою активністю стала проглядати не зразу помітна якась поспішність чи що, може навіть маленький неспокій. Людина ніби хотіла всього багато встигнути.- Я буду жити, я так не піду. Я хочу ще пожити, мені то все цікаво, я не відпущу так. - сказала вона, посміхаючись.Виявилось, що у неї пухлина в мозку. Їй зробили операцію, після якої вона заново вчилася ходити і володіти своїм тілом. Однак пухлина продовжує рости, ще й руйнує зоровий нерв, від чого вона сліпне потрохи. Ну драма тут ще в тому, що вона виготовляє дуже гарні, вишукані жіночі прикраси ручної роботи. І це не тільки її заробіток, але й самовираження, творчість, справа душі.- Я щоранку включаю лампу, - каже вона, - беру ці прикраси до роботи, дивлюсь на них і: "О! Я їх бачу! Я ще бачу! Слава Богу! Я поки бачу!", - і я така рада, що я бачу. - каже і сміється.- Раніше я не спішила жити, думала, що я вічна, а ні, трішки не так.Я слухав її і думав: "Але і я ж так само! І я ж ПОКИ бачу, ПОКИ чую, ПОКИ можу тут бути. Ми всі ПОКИ, от тільки вона ближче до правди, вона то розуміє дуже чітко, а я ні, я забуваюсь, гублю очевидне і таке цінне, трачу на що?"Цінуємо час земний - його не повернути.Поки бачиш 🫶разом_краще_підпишись/#життяілюди