Часто ми плутаємо любов з невротичним потягом, чіпляємося за партнера своїми комплексами, мов лещатами, та ніяк не можемо їх розімкнути. Що б він не робив з нами. Та що б не казав нам услід.

Ми бачимо це пристрасно-палке кохання у кіно та читаємо про нього книги, таким чином формуючи у свідомості когнітивні викривлення. Адже кохання без невротики не таке емоційно-виснажливе, воно не кричить, не робить боляче, не змушує страждати. Тому й писати про нього нема що. Воно не цікаве.

Проте особливе.

Є така особлива любов. Коли тебе кохають так, що ти згадуєш себе справжнього, того ким ти був дуже давно, мабуть, десь у іншому житті. А може і не був ніколи, бо нагоди такої не було, бо інші вимагали від тебе купу масок, корисних та підходящих саме для них, а ти як особистість їх ніколи не цікавив. Це не те пристрасне палке почуття, яке частенько зображують в кіно. Воно не збиває з ніг лавиною емоцій, не змушує потіти руки, не зриває дах.

Якраз навпаки.

Це така тепла терпляча любов, яка допомагає тобі вибратися з-під завалів масок та ролей, яка допомагає тобі по справжньому пізнати себе, згадати себе лише тому, що тебе люблять.

Це та тепла терпляча любов, коли завдяки одній людині ти знаходиш те, про що уже й забув, що так довго ховав від усіх. Себе. Справжнього. А тому унікального.

Це відбувається тоді, коли стрічаєш людину, яка змогла розгледіти у тобі Тебе. Яка не намагається обрізати під свій шаблон, втулити у звичні для нього рамки, обрізати нерівності кривими ножицями, начепити на тебе чергову маску аби потішити своє Его та самолюбство. Яка не намагається сліпо змінити та зломати тебе. І поруч з ним почуваєшся як наодинці із собою. Стаєш вільнішим, кращим аніж був до часу зустрічі. Стаєш собою.

Ми завжди будемо несвідомо у пошуках такої людини, ми завжди несвідомо будемо тягнутися до неї. Як квіти до сонця та спраглі рослини до дощу. Адже лише ця людина здатна відкопати та витягнути назовні Нас.

Справжніх.

#психологія@psihologuck