Принтер Форт | Пост про працівника окупованої Запорізької АЕС, який розповів, що відб...

Пост про працівника окупованої Запорізької АЕС, який розповів, що відбувається всередині ядерного об'єкта:— У кожному колективі на станції є одна-дві людини, які постійно доповідають про все, що діється на роботі з підтримання функціонування об'єктів. Це можуть бути привезені сюди «з материка» — так зазвичай називають росію. Або це можуть бути місцеві, яких охрестили «спеціалістами», хоча вони ніколи не мали досвіду з чимось подібним. Ви здивуєтеся, але донощики передають буквально всі теми, на які ми говоримо.— Телефони. На самому початку окупації станції телефони були заборонені. Потім дозволені, але без камер. Потім дозволили з камерами, але перевіряли, щоб камера була заклеєна. Та й узагалі, якщо побачать, що хтось щось фотографує, попросять показати фотоальбом. Зараз телефони знову під забороною. Знаю випадок: в одного хлопця був старенький десятий айфон. Якийсь російський військовий знав про це й просто вкрав у нього телефон, розбивши скло в машині прямо на першій прохідній.— Дзвінки. Мені як працівникові станції можуть подзвонити хоч о другій ночі й наказовим тоном викликати «на бесіду». Що за бесіда — дізнаєшся вже по приїзду. Пригоди починаються одразу, серед ночі. Формально в нас діє комендантська година. І попри те, що в мене є дозвіл, усе одно можуть зупинити дорогою на станцію і дивним тоном допитувати: хто саме подзвонив, куди викликав, навіщо. Пару разів вони так просто стібалися — і не лише з мене. Але в інших випадках це були формальні приводи, за якими ніколи не знаєш, що буде далі, тож готуєшся до найгіршого.— У нас багато негласних заборон. Є тут такі росіяни, з якими ми не маємо права вітатися. Також ми мусимо знати російські свята й демонструвати місцевим військовим на станції, що шануємо історію рф та її культуру. Наприклад, сиджу їм борщ у їдальні, підходить до мене військовий і питає: борщ український чи російський? Самі розумієте, яку відповідь треба дати.— Зникнення людей. У нашому колективі люди зникали на тиждень, а потім поверталися. Вони відмовлялися казати, де були й що робили. Ми з хлопцями розуміємо, що це елемент насадження страху. Кожен із нас тепер упевнений, що рано чи пізно це чекає на всіх. Але здебільшого всі, хто повертався після довгої відсутності, були вже іншими. Не хочу розповідати подробиці, бо вони можуть зрозуміти патерни.— Ви ж розумієте, що тут страх і жах — це вже норма. Ми боїмося за свої сім'ї, за своє майно. Вони знають, що багато хто з нас чекає й вірить в Україну. Вони знають, що ми ніколи вже не приймемо їх і не зможемо жити з ними на рівних. Те, що вони собі дозволяють, не піддається нормалізації навіть «на материку».— Насамкінець можу розповісти про одне з психологічних катувань. Нещодавно нам подовжили зміни. Ми працюємо більше. Та ми й так працювали багато, а тепер ще більше. Раніше не відпускають. Ось хлопець, який просто не подобається місцевим військовим охоронцям, отримує новину: у твій дім влучив дрон, твоя сім'я загинула, але відпустити тебе ми зможемо лише за три години. Насправді сім'я була в повному порядку. Але ці три години стали для нього найстрашнішими муками.