У терапії є ще один цікавий феномен:опишеш якийсь підхід — а реакції такі, ніби влаштував виставку. Не в музеї, звісно. А десь у старому амфітеатрі просто неба. Вхід вільний. Хтось сідає ближче, хтось тримається на відстані. Над головою — то чайка, то чиясь проєкція. А замість аудіогіда — внутрішній голос. У кожного — свій. Один мовчить. Другий усміхається. Третій шепоче:— Це занадто. Усі дивляться на один і той самий об’єкт. Реакції — від «нарешті хтось це сказав» до «це знецінення і порушення поваги». І все наче нормально. Поки хтось не починає міряти себе чужими реакціями. Тоді довго не всидиш. Бо на будь-який жест завжди буде дві черги:в одній — ті, хто впізнає себе,в іншій — ті, хто злиться на дзеркало. Перші — проживають. Другі — проявляються. І це ок. Просто не треба плутати одне з іншим. Але завжди знайдеться хтось,хто раптом бере в руки уявний мікрофон і каже в зал:— Подивіться, що ця авторка зробила!(Авторка, до речі, сидить поряд. І слухає.)Повертаємось до амфітеатру просто неба: виставка є, автор — поруч. Іноді комусь не подобається — це нормально. Не всім має подобатись. Але сказати напряму — треба бути готовим почути у відповідь. І не всі на це здатні. Бо легше уявити, що людини немає,ніж визнати, що вона жива і може відповісти. Це і є одна з головних терапевтичних навичок —залишати за іншими право бути присутніми. Звучить просто. Але формується роками. Бо говорити «про людське» — легко. А побачити в іншому людину — складніше. Саме тут часто вмикається емоційно заряджений комплекс. Юнг називав так фрагменти досвіду, що лишили сильний емоційний слід. Він може дрімати роками. Але варто потрапити в знайомий тон, слово, інтонацію — і все. Реакція вже тут. Тіло реагує, тон підіймається, хочеться щось довести, або вколоти. Якщо не на касі в супермаркеті, то хоч у коментарях — ну а де ще цьому комплексу виходити? І ми вже не бачимо ситуацію, а своє викривлене відображення.«Ми завжди звинувачуємо інших у тому, що несвідомо робимо самі». — К. Г. Юнг. І саме тому не варто вимірювати свою ефективність реакціями інших. Бо між реальністю і реакцією на неї часто лежить прірва —яка зветься сприйняттям. Або фантазією, якщо точніше.