Випадково (не плануючи, просто, трапилося) послухав
🎧 виконання👈 (1975 року)
канадським піаністом Гленном Гульдом (1932-1982) Фантазії до мінор (1785) Вольфганга Моцарта (1756-1791).

Стисло введу в контекст: це фактично "записана імпровізація" Моцарта; тобто це така форма (можна сказати, такий жанр), де композитор не намагається зробити щось солідно-елегантно-симетричне, а, навпаки, ведеться на "потік свідомості", лише підправляючи його легкими "композиторськими" рішеннями.

Гульд же — виконавець прямо протилежного підходу; він, навпаки, позбавляє музику "фоновості", "неусвідомленості": він грає так, що дивуєшся і тому, що в музиці Моцарта має звучати неочікувано, шокуюче, і тому, що задумувалося як щось потокове, самозрозуміле.

Таким чином 15 хвилин доволі похмурої, повної жорстокості і гніву фантазії перетворюються на тяжку повільну тортуру. Мені нагадало деякі фільми або фрагменти фільмів Шванкмаєра, Л. фон Трієра, Лантімоса і тому подібних режисерів.

На чому я акцентую: на постійній включеності в очікування незворотно загрозливого, вражаючого. Але якщо б це була банально страшна, сувора музика, це б так не працювало: саме абсурдне контрастування цього загрозливого очікування в манері виконання з гумором, легкою витонченістю окремих фрагментів власне моцартівської музики справляє враження і страшне і комічне одночасно: нас тягне і нервово засміятись, і налякано спостерігати-готуватись до.

Однак Гульд хитрун: він так керує часом-гучністю, що не підводить (suspense) до страшних подій, а, навпаки, забовтує нашу увагу, направляючи нас помилковим слідом. Як він це робить? Наприклад, замилює важливі гармонічні або метроритмічні події так, щоб подальші зміни заставали нас зненацька: там, де "правильний" піаніст би все розжував, поєднав, пояснив, Гульд, навпаки, заплутує. Це нагадує роботу режисера з вибором місця положення камери, ритму монтажу і тому подібного.