Я ненавиджу реальність. А реальність, на превеликий мій жаль, поки що єдине місце, де на обід дають добру порцію стейка. Ймовірно, це у мене з дитинства — я постійно тікав у кіно. Я був досить вразливим хлопчиком і якраз застав так звану золоту добу кінематографа, коли виходили один за одним абсолютно чудові фільми. Я занурювався в них із головою: нестатки в родині, проблеми в сім'ї та в школі — все залишалося за дверима; ти заходиш у кінотеатр, а у них там пентхауси, білі телефони, всі жінки прекрасні, чоловіки завжди вдало жартують, навколо суцільні веселощі, при цьому все закінчується добре, герої — завжди справжні герої, словом, світ прекрасний і захопливий. Вплив кінематографа був нищівним, все це справило на мене неймовірне враження. Я знаю безліч людей мого віку, яким так і не вдалося цього враження позбутися, яким воно створило безліч проблем у реальному житті, тому що вони досі — а їм уже за п'ятдесят і за шістдесят — не можуть зрозуміти, чому в житті нічого не виходить як у кіно, чому все, на чому вони виросли, у що вони вірили, про що мріяли і що сприймали як реальність, не здійснилося, чому реальність виявилася куди жорсткішою і потворнішою. У ті часи ти сидів у кінотеатрі й думав, що ось вона, реальність. Навіть у голову не могло прийти, що так буває лише в кіно. Навпаки, ти казав собі: так, я живу інакше. Я живу в Брукліні, живу бідно, але безліч людей у світі живуть у таких ось будинках, займаються верховою їздою, зустрічають найкрасивіших жінок у світі й усю ніч безперервно п'ють коктейлі. Це просто інше життя. Це настільки нищівна річ, що я так і не зміг її подолати, вона раз у раз виринає в моїх картинах. Бажання контролювати реальність, написати для неї сценарій, керувати подіями, щоб усе вийшло саме так, як ти хочеш.
з книги інтерв'ю з Вуді Аленом— мені здається, тут дуже точно вхоплена причина ностальгії, тобто ностальгія не за тим, якою було життя, а за тим, яким воно здавалося через наївну віру в те, що показують на екрані, в книжці, в музиці тощо. Але навіть коли ця наївна віра минає, і красиве життя з екрану (чи сторінок книги) вже не здається реалістичним, і коли людина стає цинічною, і, цитуючи відомий мем, "уже нікому не вірить і нічого не чекає", все одно залишається спогад про те, якими були почуття надії на це красиве життя. Ця цитата особливо сильно звучить зараз, під час довгої війни і кризи.