Повідомлення telegram каналу - @potehaklio

Трохи думок про інформаційну політику марафону. Сьогодні на плюсах зʼявився репортаж із Суджі. Зізнаюсь відверто, у мене був наплив гордості, та і зараз є, коли на камеру зривали російськи прапори, нашій війська на центральній площі, так і хотілось в пориві прокричати: «добийте гадіну в його ж логові».
З іншого боку, ентузіазм і гордість сформований тими самими методами, що і російська пропаганда. «Марафон» форсить відео суржикомовних бабуль, що клянуть путіна, дякують нашим солдатам, хтось кричить Слава Україні з погреба. Чимось це мені нагадали репортажі Звєзди про бабку, що вийшла з радянським прапором чи дєдов, які зі сльозами на очах дякували вагнерівцям за «звільнення». Завжди можна знайти когось, хто підтримує переможця. Українська мова не значить, що там живуть українці, так само як і російська не значить, що тут живуть росіяни. По містечкам і селам Кубані молодь говорить таким дебелим суржиком, як у нас десь на Харківщині. Це не заважає їм вмирати за росію на Покровському напрямку. Коли розумний намагається довести дурню, що він розумніший - дурнів стає двоє..
До чого це я. Успіхи України на Курщині - це те, що вивчатимуть в підручниках історії, це кардинальна зміна світового дискурсу, важливість яякого, станом на сьогоднішній день, я думаю, навіть ще не осимслено. Але переможні реляції марафону в стилі «дайош курск, там наші люди», перш за все обезцінюють життя людей, покладені під час цієї операції, і можуть знову отверезити нас у ситуації контрнаступу літа 2023, коли замість пити каву біля замку княгині Гагаріної в Криму, звітуватимемо про взяття фундамету школи в селі Роботіно.
Ось такі душно-субʼєктивні думки..