Статистика telegram channel - @pot1t0h1ad

хоч мені вже і 22, я досі пізнаю, хто я насправді тому кожне усвідомлення «о, мені це справді подобається» дуже цінноя дуже люблю stromae. його ʼpapaoutaiʼ — моя найбільш улюблена пісня у світі, а весь альбом ʼracine carréeʼ говорить із моїм серцем таємною мовоюпоки писала ці літери, то зрозуміла, що колись хочу написати про всі пісні поля з цього альбому. а потім — окремо про історію ʼpapaoutaiʼ, тому що тато поля став жертвою геноциду в руанді в 1994 роціале цей пост — про сенс кліпу тому що головний герой, хлопчик-підліток, намагається оживити батька — бездушного манекена, який присутній у його житті фізично, але не емоційно і духовно. поки інші діти та їхні батьки грають і танцюють разом, батько хлопчика дивиться в одну точку та ні на що не реагує. син дорікає йому, що батько повинен виховувати свою дитину. але зрештою, так і не дочекавшись уваги тата, хлопчик сідає поруч з ним на диван, прийнявши таку ж безжиттєву позумене нудить. мене нудить, тому що син обирає повторити долю батька, адже не знав іншого варіанту. чи можна його звинувачувати за те, що він став схожим на нього? чи можна звинувачувати батька, що його не навчили піклуватися про сина? це про вибір, який люди інколи роблять без усвідомлення. обирають стати бездушним манекеном, поки навкруги відбувається все їхнє життя, поки діти ставлять питання, де вония люблю поля. і ненавиджу його водночас

q: Привітики! Хотіла запитати, чи є у тебе якісь рецепти балансу між сферами життя та соціальним вкладом, або чи працюєш ти над такими!А ще в знак любові й поваги надсилаю попу годжо (він живий, нікому не віримо) привіт! я подумала кілька днів над відповіддю й офіційно заявляю: я абсолютно, жахливо, радикально не пристосована до соціальних активностейу мене це віднімає дуже багато сил, але я обрала кількох найближчих друзів і членів родини, спілкування з якими мене наповнює (це до 10 людей, грубо кажучи). з ними я проводжу вихідні, частіше ходжу гуляти та переписуюсяале! я зрозуміла, що я не сприймаю як соціальну напругу інші соціальні інтеграції. тобто мене не напрягає спілкування на роботі, міти чи зустрічі, бо я це вписую в роботу. просто проблема в тому, що спілкування з людьми, що виходить за коло найближчих, також сприймається як робота :/ поясню: наприклад, я ставлю такі зустрічі в робочі дні, а не вихідні, щоб завершити справу без розслаблення й чілу вдомасподіваюся, я зрозуміло пояснила! я хочу розширити соціальний ресурс та поглиблювати стосунки з людьми, але мені важко це дається, я постійно завантажена роботою/навчанням/хобі й інколи важко впихнути дружбу в цей графік. але я хочу! бо дружба й люди — це завжди класнона мою думку, головне — не знущатися над собою та змінювати якісь особливості характеру поступово. бо якщо я, наприклад, ставлю по зустрічі з друзями щодня — я хочу себе знищити, навіть якщо люблю цих людей, я просто жахливо втомлююся. ми всі індивідуальні, тож треба знаходити власний рецепт і не соромитися спілкуватися з близькими, пояснювати, що треба більше часу на відновлення пс: дякую за попу годжо, пожамкала! моя

ще я все частіше думаю про фразу, що якщо ти поки кимось не є, то просто грай образ цієї людини, допоки насправді нею не станеші це, можливо, трошки суперечить моїй думці про важливість усвідомлення власної самоцінності уже такою, як ти є, але! пояснюю. припустимо, що в мене поки нема сформованої звички, яка, як мені здається, має покращити моє життя (або риси характеру. або якості. або вставте свій варіант). проте вона аж ніяк не сформується, поки я вже, від цього моменту, не почну її робити!тому що це штука життя — ти маєш щось робити, щоб чогось досягти. а як щось може зʼявитися, якщо ти нічого для цього не робиш?у мене є величезне бажання бути більш відкритою людиною і не боятися показувати справжню себе в суспільстві. проте лише думка про це викликає в мене нудоту. тому інколи, коли вдається, я натягую на себе маску вже відкритої людини. і, хоч поки це не я, я веду себе як я, яка вже має цю рису, і часто це працює настільки гарно, що люди навіть не здогадуються, що насправді я приділила цьому стільки уваги й нервів!коротше, моя думка: робити, навіть якщо дуже страшноцей пост натхненний моїм страхом не потоваришувати з колегами, тому я пересилила себе й підписалась на кількох з них в інстаграмі (я знову нервую до нудоти й навіть не хочу дивитися, чи підписалися вони у відповідь)але зі сторони це виглядає так, наче я не миша дрижаща, а впевнена та комунікативна дівчинка, яка хоче спілкуватися! і хто в плюсі: я, яка наділа маску, чи я, яка б і далі продовжила боятися і лише мріяти про соціальні контакти?