інколи відчуваю переживання, що не знаю, про що писати в канал. декілька років тому у мене б це викликало нервовий припадок, як будь-яка відписка чи підписка. я памʼятаю, як йшла до психіатра вперше декілька років тому із запитом, що мене тривожить мій твіттер і телеграм-канал, які на той момент були величезними — і я в шоцітому що це завжди було не про мене, а про інших. придумати те, що збере більше лайків. написати так, щоб всі репостнули. стежити, що пишуть інші дівчата, щоб не пропустити актуальну тему й захайпити на цьому. я була дуже серйозна в цьому завданні. я наче втратила розум. я відслідковувала канали, в яких підписники зростали швидше, ніж у мене, і гірко плакала. або відслідковувала кількість хвилин, за які їхні пости набирають більше реакцій, ніж мої, і знову плакалатривожилася, короче. не було жодного шансу, щоб я дозволила собі відпочитизараз я трошки сумую за тією собою, яка писала більше в канал. тому що це досі щоденник і набагато прикольніше відслідковувати свій стан у минулому з постами кожної хвилини, ніж з двома-трьома на день. але я розумію, що зараз в мене менше часу і набагато менше бажання робити це так, як я робила ранішея багато писала про те, що мене дуже драйвить фотографія маленьких моментів свого життя — і я хочу додавати це в блог. йолки палки, я навіть хочу почати вести тікток! і я щиро вірю, що зможу. або мені подобається писати про те, що я люблю — книжки, доброту, людей, годжо сатору й жовтий колір. але мені вже не цікаво бути постійно онлайн. розумієте? я зумерка до кісткового мозку, з 11 років я постійно сиджу в інтернеті й веду свої канали — зрозуміти, що можна не сприймати це як роботу, дуже важкоце не поганий пост! точно не прощання! релаксація, скоріше. тому що виявляється, що відсутність постів у каналі не робить мене й моє життя менш цікавими, ніж вони є. і що кількість постів у каналі не визначає те, скільки людей мене щиро люблять. ну, а продовжувати можна безкінечно. можливо, після цього посту я зникну на тиждень або напишу мільйон постів — who knows!