50Plus: цікаве кожного дня

Її голос — прозорий, світлий, ніби створений для того, щоб піднімати душу над буденністю. Ліричне сопрано Ольги Басистюк звучало в кращих концертних залах світу — від Парижа й Берліна до Нью-Йорка та Торонто. Вона — Герой України, народна артистка, лауреат Шевченківської премії, одна з провідних представниць камерного академічного вокалу.Але почалося все зовсім інакше. Дівчинка з села, яка вперше вийшла на сцену з широко відкритими очима й відчуттям, що голос їй не належить. І лише коли пролунали вигуки «Браво!», зрозуміла: це її покликання. П’ять років навчання з педагогом Людмилою Жилкіною дали їй не лише техніку, а й уміння відчувати стиль композитора.У 1975 році вона виграла одразу два міжнародні конкурси — у Ріо-де-Жанейро та болгарському Плевені, а згодом і конкурс грамзапису ЮНЕСКО в Братиславі. У Львівській філармонії, де починалася її кар’єра, і в Київському органному залі, де вона виступає й нині, завжди звучав її особливий репертуар — від Баха й класиків-романтиків до українського фольклору.

I will always love you" — ця фраза стала її музичним підписом.9 серпня їй могло б виповнитися 62. І хоча її вже немає, світ досі не змирився з цим. Бо як забути голос, який пронизував до мурах? Як забути її очі, що ніколи не втрачали надії, навіть коли життя підкидало непрості випробування?Вітні Г’юстон — не просто легенда. Вона — ціла епоха.Її шлях був схожий на музику, яку вона співала: іноді радісний і натхненний, іноді — болісно чесний. У 11 років вона вперше заспівала в баптистській церкві, і зал завмер — такий голос не залишав байдужих. А трохи згодом стала однією з перших темношкірих жінок, що з’явились на обкладинках глянцю. Ще юною заснувала фонд допомоги дітям. Щоразу після концерту частина її гонорару йшла на допомогу хворим і безпритульним.Вона була кохана мільйонами — і нерозділено кохала сама. Говорили про її зв’язок із Майклом Джексоном, про її потяг до жінок, який змушена була приховувати, про її боротьбу з залежностями. Але жоден скандал не здатен затьмарити головне — її талант. Її магію

У серці Ісфахану, серед садів, галасу базарів і арок старовинних мостів, раптом з’являється щось несподіване. Купол, що нагадує мечеть, стіни з перськими візерунками… але всередині — фрески, на яких зображено Христа, апостолів і сцени з Біблії. Це Собор Ванк — місце, де Схід зустрічається із Заходом.Його збудували вірмени у 1606 році. Не за власною волею — шах Аббас переселив тисячі вірмен з прикордонного Джульфи до Ісфахану. Вони втратили дім, але привезли з собою пам’ять, віру і ремесло. І саме тут, на новій землі, вони звели храм. Не такий, як у себе вдома — новий, перетканий перськими формами, але з вірменською душею.У Соборі Ванк аркові склепіння оздоблені золотом, стіни — розписами, які більше схожі на перські мініатюри, ніж на класичне церковне мистецтво. І водночас тут читаються молитви, написані вірменською. Поруч із собором — музей. Тут зберігається Євангеліє розміром з ніготь, старі документи, хрести, книги, вишивки. І свідчення геноциду, які вірмени зібрали, зберегли і передали світу.

У самому серці карпатських лісів, між схилами та туманами, причаїлася Стужиця — невеличке село. Ще у XVII столітті тут тільки-но починалося життя: кілька десятків родин, дерев’яні хати, багаття серед гір. Минуло кілька століть, а Стужиця зберегла свою тишу й особливу гідність. Сьогодні тут мешкає близько тисячі людей, а саме село входить до території Ужанського національного природного паркуТут не зустрінеш натовпів туристів, але побачиш щось значно важливіше — двох зелених патріархів, які стережуть ці місця сторіччями. Один із них, якого лагідно називають Дідо-дуб, проріс тут ще тоді, коли не було ні України, ні мап, ні навіть самого слова «Стужиця». Йому понад тисяча років: товщина стовбура сягає 9,1 метра, а висота — понад 30 метрів. Його брат по вічності — ще більший: височіє під назвою Дуб Чемпіон, і це не перебільшення, а офіційний титул, який він отримав у 2010 році як переможець всеукраїнського конкурсу. Його вік оцінюють у 1300 років, обхват стовбура — 9,6 метра, висота — теж близько 30 метрів

Саме 27 липня 1921 року канадець Сер Фредерік Бантінг разом зі студентом медичного факультету Чарльзом Бестом зробили те, що вважалося неможливим — вони вперше в світі виділили з піддослідного панкреаса гормон, який пізніше назвали інсуліном. Ідея, що здалася б несподіваною, належала Бантінгу. Він припустив: якщо перев'язати протоки підшлункової залози у собаки, клітини, що руйнують інсулін, відмирають, а островки Лангерганса залишаються і виробляють нужний гормон. Згодом виділений із них екстракт продемонстрував жахливу силу — вже за годину після ін’єкції він знизив рівень цукру в крові хворої тварини на 40 % .Допомога Беста, неабияка праця біохіміка Джеймса Колліпа і підтримка професора Джона Маклеода зробили можливим перехід від експерименту до медичної практики. А вже на початку 1922 року 14‑річний підліток Леонард Томпсон, втративши надію на життя, отримав ін’єкцію інсуліну. Так почалася ера керованого діабету У 1923‑му Бантінг і Маклеод отримали Нобелівську премію з фізіології або медицини.

26 липня американка Шарон Адамс пришвартувалася в Сан-Дієго після того, як... самотужки перетнула Тихий океан. Від Йокогами до Каліфорнії — понад шість тисяч миль океану, 75 днів наодинці з вітром, хвилями та птахами.Це був не перший її виклик стихії. За чотири роки до цього Шарон вирушила до Гаваїв — уперше, без особливого досвіду, лише з бажанням і рішучістю. І саме там, серед нескінченних хвиль, вона зрозуміла: океан — її стихія.Її яхта, «Sea Sharp II», була невеличкою, але надійною. Вона мала дах із плексигласу — спеціально для кругового огляду. Були дні, коли штиль тримав її нерухомо годинами, і дні, коли океан здіймав хвилі, що накривали палубу з головою.Її не зустрічали з оркестрами чи фанфарами. Але «Los Angeles Times» назвала її жінкою року. Після цього вона обійшла десятки островів, зустрічала людей, які ніколи не бачили самотньої мандрівниці на яхті. А потім написала мемуари — Pacific Lady.Коли Шарон вперше побачила океан, їй було за тридцять. Але відтоді вона вже не могла від нього відірватися

Володимир Чехівський — прем’єр-міністр УНР у вирішальні місяці української державності, один із творців Акту Злуки, духовний діяч, публіцист, просвітник і — жертва Великого терору. Історія Володимира Чехівського — як у дзеркалі відображає долю української інтелігенції ХХ століття.Після революції 1917 року — активний діяч Центральної Ради, очолював просвітянські й політичні структури в Одесі. У грудні 1918 року став головою Ради міністрів і міністром закордонних справ УНР. Під його керівництвом уряд ухвалив низку важливих законів.Саме в дні його прем’єрства було проголошено Акт Злуки — об'єднання УНР і ЗУНР. Проте спроба знайти компроміс із більшовиками не вдалася — наступ Червоної армії змусив уряд піти у відставку.29 липня 1929 року його заарештували в справі «Спілки визволення України», засудили до розстрілу, заміненого 10 роками ув’язнення. Він пройшов Хабаровський, Ярославський політізолятори, Соловки і Сандармох. 3 листопада 1937 року розстріляний рішенням «трійки». Реабілітований у 1989 році.

16 липня 1946 року — день, коли світ втратив людину, яка вклала свою душу в зменшене серце великого міста. Януш Вітвіцький — митець точності, історик каменю, закоханий у Львів.Він народився тут, навчався у Львівській політехніці, досліджував історію архітектури, поєднував мистецтво з інженерією. І понад усе — мріяв показати Львів таким, яким він був у XVIII столітті. Побачивши у Парижі колекцію макетів міст, створену Вобаном, Януш загорівся ідеєю: відтворити Львів 1775 року в масштабі 1:200.Макет мав охоплювати 15 метрів у діаметрі — грандіозна пластична панорама, де кожен будинок, храм, мури, вулиці — відтворені з вражаючою точністю. Для цього досліджував архіви, карти, старовинні креслення, ходив вулицями Львова, розмовляв зі старожилами. Він мріяв завершити панораму, вивезти її до Польщі. Але 16 липня 1946 року Януша вбили. Його тіло знайшли на вулиці — за три дні до дозволеного виїзду. Ймовірно, за наказом НКВД. Його дружині, Ірені, все ж вдалося вивезти панораму. І тепер вона виставлена у Вроцлаві

У 1920 році фермер у Намібії обробляв своє поле, коли раптом леміш уперся в шмат металу. Так людство знайшло найбільший метеорит на Землі — Гоба.Він впав на нашу планету близько 80 тисяч років тому. Але зробив це майже непомітно: без кратера, без катастроф. Атмосфера Землі сповільнила його падіння, і величезна залізна брила — довжиною майже три метри і вагою близько 60 тонн — м’яко вмостилася в ґрунті.На 84% метеорит складається з заліза, решта — нікель і трохи кобальту. Вчені називають його атакситом, і це досить рідкісний тип метеоритів. Поверхня Гоби порівняно гладенька й плоска, що тільки підсилює враження: не камінь, а справжня металева капсула, яка мчала крізь космос і одного дня вирішила зупинитися.З моменту виявлення метеорит втратив кілька тонн — і не через падіння чи час, а через людську цікавість. Наукові дослідження, сувенірні уламки й вандалізм зробили своє. Саме тому в 1955 році Гобу оголосили національною пам’яткою, а через 30 років облаштували навколо неї туристичний центр.

50PlusОпубліковано Оленою Корольовою · 5 год · Село Бенардосівка на півдні України навряд чи було відомим у ХІХ столітті. Але саме звідти походив Микола Бенардос — людина, яка зуміла приборкати електрику й примусити її тримати метал разом. Його ім’я нині пов’язують із дуговим зварюванням — процесом, без якого важко уявити сучасний світ. Але шлях до цього був зовсім не прямий.Спочатку Микола вивчав медицину, потім — сільське господарство. Врешті, він обрав шлях винахідника, а не чиновника чи академіка. Не чекав, поки хтось оцінить його ідеї — сам їздив до Франції, Німеччини, Англії, шукав можливостей. А ще — лікував селян, відкрив аптеку, збудував школу. Бо наука, вважав він, має служити людям.Винахідницький дух Бенардоса не знав меж. Його ідеї стосувалися всього — від побутових дрібниць до промислових гігантів. Всього за життя він створив близько 120 винаходів. Але головним його відкриттям стало електричне дугове зварювання. У 1882 році він запропонував метод, що отримав назву «спосіб Бенардоса» .