остання сторінка останнього роману Кормака Маккарті "Стелла Маріс"...Я не збиралася туди їхати. Я думала, що поїду в Румунію, а коли доїду, то майну в якесь містечко і куплю на ринку в секонд-генді собі одягу. Взуття. Ковдру. І спалю все, що маю. Паспорт. Або викину свій одяг на смітник. Обміняю гроші на вулиці. А потім піду в гори. Триматимуся подалі від доріг. Не ризикуватиму. Перетну землю моїх предків пішки. Можливо, вночі. Там водяться вовки і ведмеді. Я перевіряла. Вночі можна розпалити невелике багаття. Можливо, знайти печеру. Гірський потік. У мене буде фляга з водою для того часу, коли я буду занадто слабка, щоб рухатися далі. За деякий час вода почне мати незвичайний смак. Вона стане схожою на музику. Вночі я кутатимусь у ковдру від холоду і дивитимусь, як під шкірою проступають мої кістки, і молитимусь, щоб перед смертю я побачила правду про світ. Інколи вночі тварини підходитимуть до краю багаття і блукатимуть навколо, а їхні тіні рухатимуться між деревами, і я розумітиму, що, коли останній вогник згасне в попелищі, вони прийдуть і заберуть мене з собою, і я стану їхньою євхаристією. І на цьому моє життя закінчиться. І я буду щаслива.Здається, наш час добігає кінця.Знаю. Візьміть мене за руку.Взяти вас за руку?Так. Я б цього хотіла.Гаразд. А чому?Бо так роблять люди, чекаючи, коли щось закінчиться.#кормакмаккарті