Під час АТО Володимир очолював ізолятор тимчасового тримання. Він згадує колег, попри щоденні загрози, не покидали свої позиції, місцевих мешканців, котрі вчилися жити під звуки вибухів:💬«Ми працювали практично без перепочинку. Конвоювали до суду й СІЗО затриманих бойовиків “лнр”. Уже тоді я розумів, що це може коштувати життя — і мені, і моїй родині. Але відступати не було права. Ми робили свою справу, бо хтось мав це робити».У 2015 році, коли горіли склади боєприпасів у Сватовому, Володимир Шилобрид ніс службу на блокпосту поблизу міста. Разом із колегами він координував рух транспорту, щоб допомогти цивільним безпечно виїхати із зони ризику. У 2022-му війна знову прийшла до його дому. Коли російські танки наблизилися до рідного Біловодська, Володимиру було боляче залишати рідний дім. Він евакуював родину. Забрав зброю та виїхав разом з колегами.Володимир продовжив службу у Дніпрі. Вантажив гуманітарну допомогу для жителів області, охороняв стратегічні об’єкти, а згодом був відряджений нести службу ближче до фронту.Саме тоді для Володимира почалася його головна місія — рятувати життя людей.💬«Ми вивозили людей до кількох пунктів прийому громадян у сусідній області, а там їх уже зустрічали волонтери. Бувало, що автобус ламався посеред дороги, а часу нема — береш інструменти й лагодиш його під обстрілами. Потім сідаєш за кермо, серце калатає від адреналіну — і знову рушаєш пекельним шляхом. Протягом дня вдавалося зробити по дві такі ходки, розуміючи, що кожна хвилина може стати останньою. Єдина думка — аби встигнути всіх вивезти...”, — розповідає він.За два з половиною місяці Володимир особисто вивіз понад півтори тисячі мирних жителів із населених пунктів, що перебували під безперервними обстрілами — Золотого, Попасної, Рубіжного, Сєвєродонецька, Привілля та Лисичанська.💬«Найважче було не їхати під кулями, а переконати людей виїхати, — каже Володимир. — Вони трималися за дім, худобу, город - за своє звичне життя. Казав їм просто: “Головне — вижити. Хата, земля, речі — усе можна відновити. Життя — ні”. Іноді кажеш це їм, а сам ледь стримуєшся».Найтяжча згадка для Володимира — травень 2022 року.💬«Білогорівка. Люди не хотіли виїжджати, трималися до останнього. Безперервні обстріли змусили їх ховатися у підвалі сільської школи, і 7 травня росіяни скинули авіабомбу саме туди, де ховалися мирні жителі… Після цього я зрозумів, що слова “пекло на землі” — це не перебільшення. Наступного дня ми мали вивозити людей, але через обстріли так і не змогли. Це був один із найважчих моментів у моєму житті...».Після окупації Луганщини він продовжив службу на блокпостах Куп’янського району: ремонтував техніку, перевіряв транспорт, виявляв зброю та колаборантів.💬«Там теж небезпечно, але ми звикли. Головне — не втрачати сенс того, що робиш. Бо поки ми стоїмо — тримається Україна».У рідкісні хвилини відпочинку Володимир знаходить час для хобі:💬«Залізо, уламки, гільзи — я перетворюю на сувеніри для друзів. Мабуть, це моя форма терапії. Так легше дихати».Його найбільша мрія — повернутися додому.💬«Хочу відбудувати своє селище, на пенсії відкрити автосервіс і просто жити. Але поки війна триває — моє місце в строю».#поліція_на_війні