на Оскар номінували One Battle After Another і мені це звучить як вирок політичному кіно та політичній орієнтації культурних інституцій на певному етапі. очевидно, революційне чи просто політично вмотивоване кіно часто не є не те що масовим, а й популярним, і часто таким не замислюється. бо складно догодити усім. але буває, органічно стає. навіть не намагаючись сподобатися. цей фільм, з огляду на жанр чорної комедії, на бюджети, у створенні задіянні, планувався таким. власне, став. на жаль. і все це зрозуміло, з огляду на його екстремально популістичний характер. право-популістичний, як вийшло, хоча Бог зна шо в голові в Андерсона робилось. у будь-якому випадку, інституційна легітимація його популярності, що конвертується таким чином в «знак якості» – супер тривожний сигнал про політичну імпотентність структур, які володіють значним символічним (та й буквальним) капіталом, аби додатково підсвічувати проблеми, питання, позиції й оптики, попередньо висвітлені в сюжетах, із якими вони працюють у кураторському ключі