Шлях на Голгофу То ж не була вузесенька стежина. Там цілі юрми сунули туди. І плакала Марія Магдалина, що не подав ніхто йому води. Спішили верхи. Їхали возами. Похід розтягся на дванадцять верст. І Божа Мати плакала сльозами —та поможіть нести ж Йому той хрест! Чи ви не люди?! Що за чудасія,дають старцям, підсаджують калік, а тут же йде, ну, добре, не Месія,-людина просто, просто чоловік! Юрма гуде і кожен пнеться ближче. Хтось навіть підбадьорює: терпи, вже он Голгофа, он Череповище-хрущали під ногами черепи. Сказати б, зброя, це хіба єдине? Так що б зробили стражники юрбі? А в юрмах тих малесенька людина тягла хреста важкого на собі. І хоч би хто! Кому було до того? Всі поспішали місце захопить. Воно ж видніше з пагорба крутого, як він конає, як вій хоче пить. І він упав. І руки аж посиніли. Тоді знайшовся добрий чоловік: наморений ідучий з поля Симон,що йшов додому в протилежний бік. Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,і люди вже розходилися ті,—от парадокс: заплакав лиш Варава,розбійник, не розп'ятий на хресті. Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,чи втямив, темний, раптом щось нове:що Божий Син таки іде на страту,а він, розбійник,— він таки живе.© Ліна Костенко@poesiaGod