До весни залишилось три тижні. Останні дні я багато слухала. Коли світло відсутнє, слух загострюється автоматично)І майже в кожній розмові звучала втома. Така, що непомітно накопичується від усього, що відбувається навколо — в Україні, у світі, в особистому житті. Коли словом «приреченість» можна пояснити багато всього. І мене теж не оминув цей стан, стан, коли радість здається недоречною. Усмішка— зайвою.Наче якщо ти дозволяєш собі легкість, то ніби зраджуєш реальність.І тут мені трапилась фраза Тхі Нхат Хана:іноді радість народжується з усмішки, а іноді — сама усмішка стає її джерелом.Ні, це не про «думай позитивно».Коли навколо багато тривоги, ми мимоволі стискаємось.Тіло напружується. Дихання стає поверхневим. Увага — звужується.І тоді навіть маленька усмішка — не жест настрою, а сигнал нервовій системі:я все ще тут, я живу.Життя не стане легшим. Невизначеність нікуди не зникне. Але очі, навіть в темряві, починають бачити, те, що відбувається паралельно:Хтось сміється.Хтось закохується.Хтось купує насіння, щоб на весні посадитиІ це не заперечує біль — це дозволяє його витримувати.До весни залишилось три тижні. Весна не обіцянка змін.Вона просто орієнтир: час рухається, і ми рухаємось разом із ним.Можливо варто залишити в собі трохи простору для радості? Простору, де усмішкаможе стати таким маленьким сигналом «я живу» — без знецінення реальності, але й без заборони на життя#рухаємось_на_світло