☦️Історія цього образа дивовижна з самого початку його створення. Ще за свого земного життя Діва Марія благословила святого апостола Луку написати Її зображення. Коли ж великий євангеліст представив Богородиці створену ним ікону, Пресвята сказала, що відтепер благодать і сила Господа будуть із цим образом.…Минуло вісім сотень літ, і заповітна святиня знайшлася в однієї благочестивої вдови, яка жила поблизу міста Нікеї, що в Малій Азії. Незадовго до закінчення іконоборського лихоліття в будинок жінки увірвався загін солдатів. Вони шукали священні зображення і знищували їх. Побачивши на стіні в одній із кімнат ікону Божої Матері, воїни скинули її і стали знущатися з неї. Їх не зупинили ані крики, ані прохання, ані сльози господині. Як апогей блюзнірства хтось із солдатів взяв спис і простромив ним пречистий лик Богородиці. І тут сталося те, чого ніхто не очікував, — на очах у здивованих вандалів із дошки полилася справжня людська кров. Скориставшись розгубленістю солдат, господиня дістала всі гроші, що у неї були, і попросила відкласти розправу над іконою до наступного дня. Золото допомогло, та й зв’язуватися зі закривавленим ликом їм, очевидно, не дуже хотілося. Солдати пішли, але пообіцяли повернутися завтра і довершити розпочату наругу.Тим часом у жінки вже визрів план порятунку ікони. Вона була дуже дорога їй, бо за переданням була чи то копією, чи то оригіналом роботи самого апостола Луки. Ледве солдати покинули будинок, жінка з сином-підлітком взяли ікону і попрямували до Мармурового моря. Йшли вони всю ніч — від міста до узбережжя було кілька десятків кілометрів.Коли втомлені подорожні дісталися води, вже сіріло. Святий образ розгорнули із тканини та поклали на воду, благаючи Бога, щоб далі Він Сам вирішив долю сімейної реліквії. Ледве дошка торкнулася води, невідома сила почала піднімати ікону, і через мить вона вже стояла на гладі моря. Зійшло сонце. Його золоті промені торкнулися лику Пречистої, Яка дивилася на жінку та її сина Своїми сумними очима, сповненими любові та милосердя. Через декілька секунд течія підхопила ікону, і вона, продовжуючи стояти вертикально, попливла на південний захід.А жінка сіла на прибережний пісок і розридалася. Коли син запитав, чому вона сумує, вдова відповіла, що тепер її, швидше за все, вб’ють, оскільки воїни, виявивши відсутність ікони, навряд чи пробачать їй обман.— Стара я стала, синку, куди мені бігти… А ти — рятуйся, йди на захід, на гору Афон. І так, як я вручила Богородиці Її святий образ, так вручаю і тебе Її святому заступництву. Біжи, я відчуваю, що мої години вже полічені, і мені хотілося би померти тут. А у тебе буде ще довге життя. Нехай Господь благословить тебе!Ще довго не міг розлучитися син із матір’ю. Але вона наполягла, і хлопчик, обливаючись сльозами, зник за далеким пагорбом. А вдова повернулася додому і загинула в той же день від рук розлючених солдатів, які шукали її по всьому місту.Через кілька років, уже дорослим, юнак прийшов на гору Афон. Там він пристав до монахів і, через деякий час, прийняв постриг. Розповів він братії і про те, як колись разом із матір’ю вони врятували ікону, і про те, як дивовижним чином святий лик поплив на захід. Ченці, почувши нехитру розповідь брата, відреагували по-різному. Хтось не повірив, хтось поставився байдуже, але були і ті, кому слова юнака запали в душу. І після смерті нікейського втікача серед монастирських передань з’явилася й історія про ікону-мандрівницю.