Протилежності все ж таки притягуються. Я таке бачила. Ба і ді були геть різними. Замкнутий і товариська. Стриманий та емоційна. Холодний та турботлива. Серйозний та «ти гарний як срака навиворіт». Розумний та… (бабуню, я тебе дуже люблю, але будемо відверті). Ну, ви зрозуміли. Але найбільше їх відрізняло ставлення до медицини. Вони були типовими представниками радикальних течій. Тих, що біжать до лікарні, підозрюючи новий прищ в амбітних планах започаткувати невідому людству хворобу шкіри. І тих, хто не викликає швидку, навіть коли дорослий геморой відбруньковується від дупи, сідає навпроти на стілець та каже: «Нам двом уже затісно у твоїй хаті, ти маєш з'їхати».Ба ходила в одну й ту саму поліклініку, наче там проводили бранчі для знудьгованих розкішшю колишніх токарів п'ятого розряду — майже щотижня. У неї були «улюблені» та «неулюблені» лікарі, вона знала їхні графіки роботи та харчові вподобання. Дід узагалі не ходив. Зовсім. Жодного разу. Перший і останній раз він лежав у лікарні перед смертю. До речі, прожив дуже довге життя — не палити та не пити — то нормальна стратегія (я проти). Напевно, двох своїх синів він ловив із віконця пологового, аби не переступати поріг місця, де пахне ліками. Це було, м'яко кажучи, дивно, адже дідусь був освіченим, розумним чоловіком. Він ставився до всього виважено та критично, мав інтелектуальні захоплення. Багато читав, колекціонував рідкісні марки, моделював настільні літаки, розповідав мені про непопулярну теорію квантової свідомості й тут: «Добрий вечір, з вами Джонні Ноксвілл, і сьогодні ми спробуємо вижити без парацетамолу». Повна «кокоджамба». Але хай би чим дід не тішився, головне — не виходив голий на ґанок. Тож із часом усі звикли та дозволили йому поводитися зі своїм здоров'ям, як хочеться (йому було спробуй щось заборони). Пам'ятаю, колись я прийшла до них у гості. Питаю: — Де дідусь?— Ой, не чіпай його, — відповідає ба, — зачинився в кабінеті, вириває собі зуба. Я, звичайним способом охуємши, перепитую: — Що робить?!— Та зуба собі дере плоскогубцями. Облаштував собі стоматологію, продезінфікував інструменти, хай кряжить. Ану краще ми з тобою теж дещо видеремо — зайві історії хвороби з моєї медичної картки, м? — І тягне щось схоже на «Колонію» Кідрука за розміром. — Тут є такі застарілі, нащо мені така довбешка? От, наприклад, «стегнова грижа в 1997 році» — тобі ще про щось говорить? — Та ні..— Ножиці подай. Сидить.І ми реально гортали її картку, читали, у якому році що в неї хворіло, та видирали аркушики, у яких уже вицвіло чорнило. Дід згодом вийшов із величезною гулею замість щоки, привітався й швидко чкурнув у спальню. Або йду до них у гості, зустрічаю по дорозі діда. Той каже, що зібрався на ринок, у гараж, до супермаркету — коротше, купа справ, дуже заклопотаний. Питаю, а бабуся де. — Ой, їй щось стало трохи зле. Залишив її відпочивати.Підходжу до під'їзду й чую, як із квартири на першому поверсі зі шторами у квіточки, які мене нещодавно змусили прасувати, голосно грає музика. Дзвоню. Ба мені відчиняє з п'ятого разу і легким підстрибом біжить назад: «Чекай, вимкну, не чую». «Зле» ще ніколи не було таким жвавим. Навіть не зашарілася, вітрогонка. Якщо вона такою ж хворою ходила до лікарні, зрозуміло, чому їй доводилося відвідувати її щодня — поки доведеш, що вмираєш із рум'яними від танців щоками, витратиш купу часу. Таким дивом для мене було, що ці двоє розуміються. Ну, уявіть, ти йому «Га-га», він тобі: «Я не поняв». Ти йому вмикаєш музику, він замикається в кабінеті, бо це відволікає від конструктора. Ти йому про мозолю, що схожа на псоріаз, туберкульоз й інфаркт одночасно, а він тобі: «Не душни». Можливо, вони просто не розмовляли одне з одним, а можливо… Можливо, їх тримало разом щось інше. Тішуся цією думкою, коли відчуваю себе самотньою. Або ну дуже-дуже хворою.